Вся команда, навіть керманич, підспівували оманцю-відступнику, який високим чистим голосом вів "Фатуму". Хлопець не став слухати його завивання й придихання, а спустився вниз до трюму.
— Чому смуток у тебе на чолі?
— Мою пісню вивчив шакал-оманець, і всі йому тепер підсовують.
— Не шакал – скорпіон він! Стережися його завжди!
— Це я знаю! У нього душа людолова!
— Нічого, ти меткий, обкрутиш його! – І слов'янин обвів палець навколо пальця.
Папуга, ніби схвалюючи й підтримуючи господаря, загорлав:
— Го-го-го! Га-га-га!
Вгорі ж над палубою, над снастями і над зеленими хвилями линула бадьоро щемлива пісня про Фатіму…
24. ШАЛЕНИЙ ВИХОР
Тепер на кораблі щодень лунали співи і повсякчас гуркотів барабан до стрімкого йєменського танцю. Один раз навіть сам руббан став до кола і протанцював увесь танець, потрясаючи в повітрі блакитним лезом джамбії.
Мусон рівномірно надимав промаслені сірі вітрила і гнав корабель однаково бадьоро і вдень, і вночі.
Тільки плюскотіла та пінилася важка смарагдова вода під крутим форштевнем.
Кожен день ловили безліч дорад і розкошували свіжою рибою.
Власне, крім капітана-руббана, стернового, Алі та слов'янина-раба, всі відпочивали й розважались як могли – танцювали, співали, грали в кості. А якщо й ловили рибу, то тільки до того часу, поки вона брала наживку. Якщо ж доводилося почекати, потерпіти, то зразу й облишали снасть.
Алі та слов'янин-раб крутилися весь час біля коней – їм обом було видно, що коні починають підупадати. Не так уже пожадливо поїдали фініки та цукрову тростину, перебирали тонкими губами товчену пшеницю, наче вишукуючи якісь тільки їм відомі зернини.
Руббан слідкував за місяцем, сонцем і зірками. А стерновий пильно доглядав за поворотами стерна та зрівнював шлях судна з тим курсом, який проклав руббан.
Слов'янин збирав по всьому трюму кінські волосини із гриви та хвоста і сплітав із них тонку, преміцну й слизьку линву.
Одного вечора на першу щоглу, власне, не на щоглу, а на вершок реї опустилася чайка, така малесенька, може, трохи більша за сорокопуда, і хвіст у неї довгий і роздвоєний, мовби хвіст ластівки.
Слов'янин подивитися на птаху, похитав головою, щось муркочучи собі в пухнасту золотаву бороду.
Здивувало Алі, що того дня десь після обіду всі лежали покотом на палубі. І ніхто з любителів співу не міг прохрипіти й однієї ноти. Дехто навіть спустився в трюм до коней, хоча не всім морякам був до вподоби кінський дух. А проте тут було прохолодніше. Ніби від бортів, що омивалися водою. У слов'янина від поту залипалася борода, біле волосся, геть вигоріле під сонцем, тепер потемніло і звисало на лице мокрими жмутами, прилипало до чола.
Коні були зовсім хворі – ледь з'їли по жмені фініків і навіть воду пили без охоти.
І хвилі якось уповільнювалися. Збивались із ритму.
Раніше вони йшли, як лави кіннотників до бою, а сьогодні то набігали одна на одну, то просвіти між ними ставали довші.
Все мерехтіло, палало нестерпним блиском, різало очі до сліз. Ніби всі кольори, крім тьмяної блакиті неба, зелені води ближніх хвиль та лазуриту обрію, зникли. І по всьому срібний дзеркальний блиск. І коли Алі дивився на палубу, на чорношкірих зінджів, то їхні тіла йому здавалися не чорно-синіми, як завжди, а ніби посірілими.
Так-сяк проковтнувши вечерю і сотворивши молитву, хто був правовірний, повкладалися спати. Дехто примостився, щоб його краще обвівав вітерець, на кормі. Капітан був геть змоклий від поту.
— Я знаю спеку в Червоному морі,– сказав капітан,– коли з пустелі летить розпечений піщаний пил. Але такої, яка геть тебе розварює, мов тюркську локшину, ще не зустрічав!
Менш за всіх у цій задусі страждали тільки двоє: стерновий та Алі. Хлопець дивувався, чому так виходить. Адже зінджі були звичні до сонця, тому вони й чорні. Та він, бач, краще них переносив спеку, був рухливий настільки, що це помітили навіть зінджі й щось невдоволено забуркотіли собі під носа.
А йому було байдуже, і він поліз вгору по птаху, яка примостилася на вершку щогли.
Птаха не ворушилась, поки Алі підповзав до неї, дзьоба тримала роззявленого, і блискуче чорне око пильно стежило за наближенням небезпеки. Пурхнула вона на іншу рею тільки тоді, коли Алі ледь не торкнувся білого шовковистого пір'ячка.
Слов'янин виглядав знизу із трюму і проказав, ще спрокволіше, ніж завжди:
— Птаха щось нам віщує… Коли б не передрікала вона бурю… Це віща птаха… Ти не чіпай її… Краще іди вниз, будемо розливати коням…
Він ще щось говорив, проте Алі зрозумів, що слов'янин боїться якоїсь біди, несподіванки і тому хоче переконатися, що коні доглянуті і прив'язані на своїх линвах – повороззях, щоб за якоїсь пригоди вони не обірвались, не побились і не потовкли одне одного.
Капітан, сидячи в затінку під вітрилом, витяг інструменти із скриньки. І, розклавши біля ніг свою потаємну карту, щось на ній виміряв рогачиком. Він виходив на світло, міряв хрещатими паличками сонце і знову залазив у тінь, аби ще раз міряти щось та креслити на сірому шматі паперу.
І коли капітан прокладав шлях на папері, який потім належало пробігти кораблю по хвилях моря-океану, тоді всі мали триматися віддалік. Не підходили ближче ніж за десять кроків, ніхто не кликав капітана.
Тим часом день пройшов, і сонце спустилося просто ліворуч за кормою, таке страшно червоне, криваве, як розпечене буває воно в пустелі в найжаркіший місяць азар.
Усі були такі пригнічені жахливою спекотою, що не звернули ніякої уваги на те, що, як тільки впало смеркання на вітрильник, то зразу пташка, дрібно перебираючи лапками, боком почала спускатися по реї. І коли вже зовсім стало темно, вона перескочила з реї на кормову каюту де спав капітан і його родичі – наффатіни-вогнеметники.
Алі теж важко дихалося внизу, у темряві цієї плавучої конюшні. Він хотів лягти спати нагорі. Та слов'янин сказав йому:
Дивись, як птаха відчуває ті голоси, що є у вітрі, яких не чути людині. Вона, певно, слухає бурю. Візьми птаху сюди.
Але ж вона не дається себе взяти!
– Зараз вона нікуди не подінеться.
Алі потихеньку підкрався до неї і прихопив її. І чув тонкими пальцями, як б'ється її серце в нього в долонях.