Дениско образився не на жарт. Він вигукнув:
— У кого слабка голова, той завжди розмахує кулаками!
— Це у мене слабка голова? — Антошка підвівся. Лариска схопила його за руки;
— Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?
Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:
— Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.
— Вона вже не дійсна, — буркнув Дениско.
— То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.
Кив кивав просто-таки несамовито.
— Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні… — шепотів він і заплющував очі від захвату.
Кузька більше не міг терпіти:
— Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!
Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:
— Який ви дотепний!
— Лариско, — Антошка насупився, — а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.
— Тим паче, — додав Дениско, — що там нас, певно, чекатимуть ябеди.
Лариска сплеснула долонями.
— Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:
Ой росло у полі жито,
Добрим дощиком полите.
Жито стигло, достигало,
Колосочками, кивало.
А ти, Киве, не кивай,
А на вулицю тікай!
Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.
— Годі тікати. Підемо назад.
— Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:
— Оце інша розмова. То ти вже не киваєш? Вже не підлабузник?
— Мабуть, ні…
Обнявшись, хлопчики повернулись до друзів. Ще довго говорили діти, і ніхто з них не знав, що загін велосипедистів уже на околиці міста. Старший зіскочив з велосипеда і пішов розпитувати, де зараз Оті Самі Троє.
Познайомились!
— Я ось усе думаю, що ж ми робитимемо далі, — мовив Дениско. — У нас же ж немає ніякого плану.
— Будемо йти і йти, — відказав Антошка. — Аж поки не дістанемось Синьої гори. А там побачимо.
— Отак тобі все просто. А коли нам стрінеться одновусий?
— Ми його схопимо і довідаємося про все!
— А якщо він сам нас схопить?
— А ми — врозтіч. Думаєш, він розірветься на частини?
— Думаю, що він не розірветься. Але він може схопити когось одного.
Антошка замислився. Діти чекали його рішень, він мусить усе передбачити заздалегідь.
— Що ж, — рішуче сказав він, — Тоді ми будемо битися.
— Як?
— Я розбіжусь і вдарю його головою в живіт. Він, звісно, зігнеться. І, мабуть, схопить мене.
— А я в цей час ухоплю його за вус і буду тягти, як трактор!
— Молодець, — схвалив Антошка.
— А я, — сказала Лариска, — буду верещати! Коли я верещу, то шибки у вікнах дзвенять!
— А я що робитиму? — ображено спитав Кузька. Він не знав, про кого йдеться, але вже встиг полюбити своїх нових друзів і хотів бути разом з ними у біді і радості.
— А ви з Кивом почіпляєтесь одновусому до ніг. І тоді ми з ним упораємось.
Кив кивнув. Цього разу не підлабузницьки, а просто так — на знак своєї згоди.
— А коли ми стрінемо білу ворону? — несміло спитала Лариска. Вона мало розумілася на воєнних діях і казала про те, чого боялася. — Вона ж відьма!
— Ех, якби ж ти, Кузько, і справді міг її перевернути в жабу. Ну, пригадай закляття!
— Не можу, — похнюпився Кузька. — Я його ніколи не знав. Це хтось мені повинен підказати.
Друзі вийшли на вулицю. Враз їх огорнуло курявою. А коли пилюка сіла, вони побачили, що оточені фіолетовими куртками.
Ті були маленькі, головаті. Білі очі дивилися на дітей бездумно і байдуже. В руках кожного велика рогатка, а в торбинах за поясами гострі камінці.
Обіч кожного стояв триколісний велосипед.
Головний виступив наперед і тонким хрипким голосочком спитав:
— Ви — Оті Самі Троє?
— Вважай, що ми — Оті Самі П’ятеро! — відрубав Антошка. — Ви не вмієте лічити?
— Не вміємо. Нам хвальки і підлабузники не потрібні. Нам потрібні Оті Самі Троє.
— Ну, це ми — оті самі. А вам нащо?
— Ідіть з нами!
— Навіщо?
— Ми вас вкинемо до глибокої чорної ями.
— От тобі й на! А ви спитали, чи ми згодні?
— Ідіть з нами! Так звелів Бевзь П’ятий!
По цих словах всі фіолетові куртки виструнчилися і проспівали:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-Брики!
Наш найрозумніший!
Антошка помітив, що Кузька і Кив ледве стрималися, щоб не заспівати разом з ними.
— Хто це? — спитав він.
— Бевзики.
— А хто вони такі?
— Вони служать у самого Бевзя П’ятого.
Бевзики скінчили пісню і посідали на велосипеди.
— Ну? — нетерпляче нагадав головний.
— От що, — сказав Антошка. — Підіть і скажіть вашому розумному Бевзю…
— Чики-брики! — хором гримнули бевзики.
— Тю, і справді ненормальні, — здивувався Антошка. — Я кажу: ідіть і скажіть вашому Бевзю П’ятому…
— Чики-брики! — заверещали велосипедисти.
— Чого це вони? — спитав Антошка в Кузьки.
— Це вони вітають Бевзя, — пошепки відповів той. — Як тільки почують його ім’я, так і кричать. Нас усіх так учили.
— Одним словом, — голосно сказав Антошка, — нікуди ми з вами не підемо. Отак і скажіть вашим начальникам.
Старший поїхав своїм велосипедом просто на Антошку. Хлопчик схопився за руль і спинив машину. Тоді старший вихопив з-за пояса рогатку. Антошка її вирвав і сховав до своєї кишені.
Бевзики вражено мовчали. Кузька і Кив теж вражено мовчали. І всі підлабузники, що збіглися дивитися, як бевзики поведуть геть полонених, вражено мовчали. Ніхто в Країні Суниць ще не чув і не бачив, щоб бевзики зустріли такий сміливий опір.
— Коли хоч один з твоїх хлопців вистрілить з рогатки, я з тебе зроблю відбивну котлету!
Бевзик не знав, що таке відбивна котлета — з суниць відбивних не смажать, — але зрозумів, що це щось страшне, і дуже злякався. Антошка додав:
— Ніхто й ніколи не вкине нас до чорної ями. Для цього у вашого Бевзя…
— Чики-брики!..
— …руки короткі.
Бевзики повернули велосипеди і так натисли на педалі, що за дві хвилини щезли разом із курявою.
— Вперед! — махнув рукою Антошка.
І всі покрокували на Ябедин. Першим ішов Антошка — його футболка червоніла на сонці. За ним задумливий Дениско в голубій картатій сорочці і Лариска в яскравому жовтому платті. А останніми йшли строкатий Кузька і рожево-голубий Кив.