— Ще солдати якісь біжать позаду, — пробурмотів безвусий. — Де вони тільки в біса взялися!
Ну, нічого. Їхній перший вже сидить у ямі, а цих двох все одно спіймають. Треба поспішати!
Перший радник віддав наказ і на чолі бевзиків поїхав до Заздри.
Близько околиці лишив загін і далі рушив сам. Він скрадався понад дорогою, поки не побачив неподалік гурт заздр, що стояли над рівчаком і дивилися, як тече вода.
— Заздри! — покликав безвусий.
Ті подивилися на нього і, дуже задоволені, підійшли. Вони вперше зустріли істоту, якій не було за що заздрити. Такого страхітливого опудала, як безвусий, ніхто з них не стрічав ніколи в житті.
Заздри відчували себе надзвичайно гарними поруч нього…
— А скажіть, до вашого міста приїхали чужі діти на велосипедах?
— Приїхали.
— Ви їм заздрите?
— Заздримо.
— Тим дітям є за що заздрити. Заздри зітхнули.
— Вони так гарно вбрані, що ой-ой-ой!.. Заздри понуро мовчали…
— У них такі велосипеди, що уй-уй-уй!.. І вони щодня їдять. А вчора — це я точно знаю! — вони їли аж двічі!
Заздри проковтнули слину.
— Але все це — тьху! — як порівняти з тим, що буде. Кожен з них матиме не один, а три велосипеди. Перший — червоний. Другий — блакитний.
Заздри розгубилися.
— А третій — рожевий!
Заздри були приголомшені.
— І це ще не все! — натхненно продовжував безвусий. — Кожен з них матиме будинок і садочок, де ростиме так багато суниць, що їх можна їсти безперервно, і все одно не з’їси!
Так скажено заздри ще нікому не заздрили:
— Найголовніше! — тут безвусий підняв пальця. — Вони щоденно, вранці, вдень і на ніч, їстимуть цукерки "Ведмедик клишоногий" і "Білочка". — Безвусий притишив голос і вкрадливо спитав: — А ви б хотіли, щоб чужі діти ніколи цього не мали?
— Хотіли б!
— Так-от, вони все це матимуть, якщо піднімуться на Синю гору. А коли ви їх туди не пустите — вони назавше зостануться жалюгідними, задрипаними, голодними й нікчемними. Вони стануть такі нещасні, що на них гидко буде дивитись!
Заздри трохи пожвавішали. Але вони все ще не взяли до тями, куди гне безвусий. А він знав куди:
— Не випускайте їх із Заздри — от і все!
Заздри від радості підстрибнули і притьмом помчали до міста, щоб підняти всіх своїх земляків проти чужих дітей.
Безвусий хижо мугикнув і свиснув бевзикам:
— За мною! На Синю гору! В обхід міста!
Скочив на віслюка і гупнув його ногами під живіт.
Єдиний випадок, коли рогатка принесла користь
Не встигли наші друзі посідати на велосипеди, як їх оточили заздри. Спочатку в їхньому галасі нічого не можна було розібрати. Потім діти почули, що найчастіше заздри повторюють одне:
— Не пустимо!.. Не пустимо!.. Не пустимо!..
Кілька найсміливіших заздр ухопилися за велосипеди. Машини зникли в натовпі.
Антошка спробував їх умовити:
— Що ви робите? Нам треба їхати на Синю гору!
— Не пустимо!
— Чому? — спитав Антошка як тільки міг лагідніше. — Нам уже давно час вертати додому! Ми не можемо назавжди залишатися у вас.
— Не пустимо!
Дениско підняв руку.
— Послухайте, — сказав він, — ми нікому не хочемо зробити погано. Ми хочемо, щоб усім, і вам теж, було добре…
— Не пустимо!
Дениско розважливо продовжував:
— Ви собі тільки уявіть: ваші рідні пішли в ліс по суниці і не повертаються два дні і дві ночі! Так і ми. За нас удома дуже, дуже хвилюються…
Звісно, заздри не могли собі уявити, як це люди хвилюються, коли хтось довго не повертається з лісу. Вони самі ніколи не хвилювалися за інших.
Над галасом звився дзвінкий Ларисчин голосок:
— Дівчатка! Заздри-дівчатка! Ну, скажіть же хлопчикам! Навіщо нас затримувати? Ви ж добрі, дівчатка, ви ж хороші, я знаю…
Заздри-дівчатка розгублено змовкли. Але хлопчики закричали ще голосніше:
— Не пустимо!
Тоді з натовпу вийшла дівчинка-заздра, котрій Гулька сьогодні пошматувала хустинку. Вона заклала руки за спину і витягла до Лариски своє худе обличчя. Очиці у неї світилися холодною цікавістю:
— А скажи, якщо ви поїдете на Синю гору, — ви тоді станете жити у міцних затишних будинках?
— Авжеж!
Заздри загули. Дівчинка криво всміхнулася і запитала ще:
— І ви тоді їстимете двічі на день?
— Чому ж двічі! — здивувалася Лариска. — Тричі або й чотири рази. Це в кого який режим.
Знявся несамовитий лемент.
— Не пустимо!..
Антошка не витримав. Він розсердився.
— Дурні заздри! Та якщо ми поїдемо на Синю гору, ми зробимо так, що ви житимете, як усі наші Друзі.
— Не пустимо!.. — тупнула та сама дівчинка-заздра. І всі підхопили: — Не пустимо!
У натовпі знялася якась метушня, почулися Дзвінкі удари і сопіння. Дениско перший зрозумів, У чім справа, і зблід. Юрба розступилася, і під ноги дітям кинули уламки велосипедів.
Тепер їм доведеться йти пішки. Та хоч би й пішки! Але заздри і не думали відпускати загін. Хтось запропонував відвести дітей до печери і завалити вихід каменем. Інші радили їх зв’язати.
— Хлопчику… — почув Антошка поруч себе.
То була Гулька. Вона позирала полохливо і допитливо.
— Ну, чого тобі?
— Вони вам заздрять. А якщо їм дати щось таке, щоб вони заздрили один одному, вони б про вас забули…
Та що ж було їм дати? Антошка озирнувся. Навколо натовп, позаду прямовисний горб, на якому стирчить обідране дерево. А на тому дереві сидить сорока-білобока. От і все.
Потім Антошка подивився на сороку ще раз. Це ж вона принесла на них доноса Бевзеві! Вона й зараз може покликати сюди Зубаня з військом!
Хлопчик вихопив з кишені трофейну рогатку, заклав камінець і прицілився. Заздри враз замовкли. Сорока-білобока злякано сіпнулася на гілці. Та, мабуть, з переляку забула злетіти.
Антошка вистрілив. З сорочиного хвоста полетіло пір’я. Вона розпачливо скрикнула. А тоді таки знялася і, насилу здіймаючи крила, полетіла геть.
Відтепер сорока-білобока стала куца. Вона більше не мала хвоста, щоб розносити свої гидкі доноси.
Заздри від заздрості не знали що робити. Оце так постріл! Вони загомоніли:
— Та, хіба це рогатка!..
— Тю, він і стріляти не вміє!..
— Те, в сороку всякий влучить. От спробуй поцілити в дерево!..
Антошка підняв рогатку над головою:
— Хто хоче?
Заздри знову змовкли. Кожен з них хотів мати рогатку. Але над усе кожен з них хотів, щоб рогатки не мав хтось інший.