На самому вершечку дуба нерідко перепочивають дві сірі ворони. Теж розбійниці неабиякі: тільки й живуть тим, що яйця випивають, пташенят крадуть, а це вже призвичаїлися рибу в озері ловити. Велика вода, відступаючи, залишила в ньому багато риби, особливо дрібної. Ось ворони й тягають верховодку з озера своїми пазурами. Рибалки знайшлися! І на цей раз одна з ворон надшилася добрячу рибину з озера висмикнути. Набрала висоту й каменем упала вниз. Хапнула рибину, а та її вниз потягла. Намочила ворона крила, не може їх відірвати від води. Несамовито крикнула, аж моторошно довкола стало, й пішла на дно. Подруга ворона політала-політала над озером, каркнула з досади й подалася до лісу. Ніколи, виходить, подумав дуб, зітхнувши, ворона не стане чайкою.
Травами кінь ішов. Одбився від табуна. Пити захотів і прямував до озерця. Над ним стрижі в'ються. Чому? Бо кінь, ідучи, піднімав з трави мух та комарів. Ось і ловлять їх серпокрилі. Не відстають од них і бабки. До чого ненаситне: за літо, кажуть, лише комарів з'їдають мішок. А що вже гарні: красивішої комахи, напевно, немає — тіло витончене, крила прозорі, блискучі. А літає як?! То прямо, наче швидкісний літак, то, ніби вертоліт, зривається вбік, зринає вгору, стрімко падає вниз. Мрія багатьох конструкторів створити літальний апарат, подібний до бабки.
На лузі, у високій траві, качка вивела пташенят. Химерні жовто-сірі клубочки копошилися довкола матері, а вона ніяк не могла вирішити, якою дорогою вивести їх до води. Найближче — навпрошки. Та чи зможуть крихітки пробитися крізь різнотрав'я? А що, як протоптаною стежкою дістатися озера й там у лепесі та очереті зачекати, доки підростуть каченята? Корму в озері, вони вже перевіряли, вдосталь. І рушила галаслива сімейка до озера...
Почулися голоси, й біля дуба з'явилися діти, а з ними дорослий — сивоголовий, в окулярах. Дерево зіщулилося в передчутті якоїсь нової біди. А найдужче вболівало воно за молоденького дубочка, якого навіть ненароком так легко було затоптати. Швидше б люди йшли звідси!
Однак ні діти, ні дорослий (то був їхній вчитель) нікуди не поспішали. Учні поклали на землю свої рюкзаки, дістали з них записнички, фотоапарати, приготувалися слухати вчителя. І тут дуб почув таке, від чого йому стало приємно й затишно. Дорослий розповів дітям, що вони знаходяться в неповторному місці, де зростає найстаріший у цій місцевості дуб, це на заплавних луках іще трапляються рідкісні іриси. Він показав дітям красиві сині півники, і вони почали замальовувати їх, фотографувати. І жоден з цих дітей не зірвав півника. Дубові це сподобалося, адже на його пам'яті той час, коли цих красивих рослинок було багато, він бачив і те, як винищувались ці гарні квіти людьми. їх зривали на букети, викопували з корінням, щоб посадити у себе вдома на клумбах...
Через кілька днів поблизу дуба зупинився легковий автомобіль, за кермом якого сидів сивоголовий учитель, а в салоні — учні. Вони вивантажили з багажника каміння, цемент, пісок. Вчитель дістав лопати і сокиру, підійшов до дерева. Дуб заціпенів від страху, він бачив, як колись ось такими сокирами звалювали сусідні дерева. Як він помилився в цих людях, подумав про них хороше!.. А вчитель уважно оглянув дупло, обережно почистив його від зотлілої деревини, лопатою вигріб сміття ізсередини й махнув рукою хлопцям — починайте! Учні приготували у коритці розчин цементу з піском, обмазали, поштукатурили всередині дупло, а тоді почали занурювати в розчин каміння й закладати ним дупло. Коли заклали — замазали отвір густішим розчином, почекали, поки він затвердіє, видряпали на ньому цвяхом: "Рости, дубе, ще тисячу літ!" Учитель прискіпливо оглянув учнівську роботу й задоволено всміхнувся. І (о диво!) дуб упізнав у ньому того юного воїна, якого він колись порятував від смерті.
А ще, і це найдужче зачепило за серцевину велетня, діти (помітили таки!) обгородили трикутником із дощок дубочок. Рости тепер йому й міцніти!
Пішли. Дуб іще довго вдячно махав їм услід зеленим гіллям.
БЕЗСМЕРТЯ
Дуб не одразу відчув, що прийшла осінь. Його тужаве листя довго не піддавалося прохолодним ночам і продовжувало зеленіти на жовтому тлі далекого лісу. Вдень припікало сонце. Настало так зване бабине літо. Цього року було воно пізнім. А на нього чекали. Не лише старі дерева, звірі та птахи, щоб востаннє погрітися в лагідних променях, але й молоді павучки, які нещодавно вивелися й неспокійно сновигали по тонких гілочках дерева. Тільки-но встоялася тепла днина, вони відразу ж стали випускати павутину. Довгу-предовгу. Подув легенький вітерець і відірвав її від гілочки, а разом з нею й павучка, і поніс їх у незвідані краї. А що для павучка, цієї крихітки, незвідані краї? Відлетів з десяток метрів — і вже чужина, інша б тваринка заметушилася од неспокою, почала б оглядатися, як його додому вернутися, який шлях найкоротший вибрати. Тільки не павучок! Чим далі він відлетить од дуба — тим щасливіший, бо там, на дубі й довкола нього, їх, павучків, надто багато зібралося, ось і розлетілися вони навсібіч, щоб освоювати нові угіддя.
І хоч дубову крону ще не зачепили листопади, однак пташок у його гіллі поменшало. Подалися у теплі краї вивільги, ошукані зозулею славки (таки вигодували чуже пташеня), горлиці, які заколисували дуба і весь довколишній світ своїм лагідним туркотанням. Ще раніше, відколи над луками щоранку почали клубочитися вересневі тумани, велетень став свідком дивовижного явища: неподалік, поблизу озерця, перед вильотом у далеку дорогу зібралося кільканадцять лелек. Красиві чорно-білі птахи граційно витанцьовували, немовби на оглядинах, хизувалися сильними крильми, міцними ногами, вмінням голосно клекотати — на цьому зібранні, знав дуб, обирався вожак. Тільки найсильніший, наймудріший, найдосвідченіший лелека може повести зграю туди, де немає зими, де завжди тепло і вдосталь їжі. Шлях буде довгий і нелегкий, тому лелеки не відразу кинулися у вирій, а ще довго тренувалися літати клином.
Тільки тепер, коли на луках стали з'являться мисливці, стара качка полетіла разом з виводком, уже дорослими птахами, в плавні, що над річкою. Там, у густих заростях, їм буде безпечніше. Над ними вже не раз пролітали зграйки качок, кликали їх із собою, молодь тривожно дивилася їм услід, однак стара качка тихим кряканням заспокоювала їх — уже не першу зиму вона перебувала на річці поблизу міста, де вода не замерзала і було вдосталь корму, і люди, знала вона, там не чіпають, навпаки, у люті морози підгодовують їх смачною поживною їжею. Так навіщо ж летіти так далеко, ризикуючи в дорозі потрапити в гострі пазури хижим птахам чи на очі мисливцеві?!