Але я й Поля тільки раділи з такого настрою, коли "вони" втічуть, — їх навіть ловити не будуть.
Одне нас турбувало, се те, що Замойченка й Безродного тепер од ставили од "важних". Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кілька днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів — дозорців шпани. Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це — правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про "важних". Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте-поклонімося? До його, Замойченка.
І дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити "важні".
— Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені? Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.
— Хорошо живуть. З расположеніем. Разговори, так прямо... ех! государствениї...
— Що ж то зі разговори?
— Е!
Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.
Ми s Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито, і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.
Звичайно, се був дитячий проект, із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?
Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось щохвилини боротись. До "тайних" була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба — се її любов до всього загадкового. І "тайні" роздули своєю близкістю сю любов до якоїсь манії, їй уже було мало книжечок, які вона виписувала од товаришів з губернії, дворники її не задовольняли; становище батька соромило; вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в "іскупленіє" гріхів батьків своїх. "Народ, ідеали" вже не сходили з уст. Я вже старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.
Але вийшло щось інше.
Минуло вже місяців два, як "важні" сиділи разом.
Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до їх.
В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає "сім про "государствених" і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони. А при потребі брали Безродного.
Натурально, Замойченка се надзвичайно образило, він присягався, що "скрутить голову тому паршивому" Безродному, подав прошенія, лаяв жандармів і "важних", але те йому мало помогло.
Ми зостались цілком одірваними од "їх". Безродний мовчав; Макар Авдійович лютував, як його запитать про "тайних"; Курка і Струк були глухонімі.
Се нас непокоїло і наводило на всякі дикі гадки (джерелом яких була, звичайно, Поля). Розуміється, за все, на думку Полі, був винен тільки я. Якби я енергійніше брався до організації утечі, якби я щиріше віддавався "ідеалам, народові, ділу, боротьбі", то все давно було б уже чудесно.
Я мусив винувато мовчати або виправдуватись.
Але так тягнулось недовго.
Знов почали ходити чутки про "тайних". Звідки вони брались, хто їх пускав, ми не могли дізнатись. Допитів "важним" не було (старший полковник їх не чіпав), поводились з ними якнайпильніше, і все-таки чутки знову стали пробиватись.
Але тепер в балачках було щось інше, ніж раніше. Говорили, наприклад, що "тайні" часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями, що вони вже не такі-то й "важні".
Поля аж кипіла від обурення. Се вже робота жандармів: не можуть подолати в чесній боротьбі і кидаються до потайних, паскудних наклепів. Для того й обгорнули їх так пильно від других людей! Це така мерзота, що, слухаючи, кров клекотить.
Я мовчав. Але мені дивно було, чого почались такі чутки. Диму без вогню не буває. І дивно також було, як могли сі люди сваритись. Здається, якраз навпаки повинно буть, вони повинні з'єднатись якнайщільніше, повинні бути одною душею, один у одного піддержку мати, а вони... Де ж їхня проповідь про солідарність?
Я мовчав, але мене надзвичайно кортіло дізнатись хоч що-небудь про "них".
І от раз я попав Безродного і витягнув дещо. Для сього я мусив тричі присягтись, що нікому не скажу, мусив ходити з ним дві години, поки він одважився. І ось що він мені оповів:
— Правда, сваряться. Та так часом сваряться, що аж... жалко. Такі люди... і от так... Плохо... Не ті стали...
Він говорив з очевидним сумом і задумою. Мабуть, се його мучило.
— А чого ж вони сваряться?
Безродний високо підняв плечі і навіть зупинився:
— Господь їх святий знає!! Ну, вірите, два місяці слухаємо їх і ніяк не розберем, за що вони сваряться. Якісь там резолюції чи маніфестації... Усе якісь большаки... До чого воно, про що воно, не поймем... А вони аж піняться... та говорять, та говорять!.. А потім днів по два й не дивляться одне на одного... Той лежить, і той лежить. Даєш там чай чи там обід, мовчки беруть і один одному ні слова. Аж нам дивитись жалко... Тільки ж ви, пожалуста, нікому ні слова, а то й зі служби прогонять...
Я нікому й не говорив, тільки Полі. Вона зблідла, слухаючи мене. Признаюсь, я переказав у трохи різкій формі, дуже вже зачепило оповідання Безродного. Дійсно, чи можна так робити? Як вони не розуміють, що це ж їх самих підкопує?! Де ж їхні ідеали, боротьба і т. д.?
Я аж горів, оповідаючи те Полі.
Вона мовчала і чудно дивилась на мене. Потім якось надзвичайно посміхнулась і сказала:
— Ти, здається, радий тому?
Я радий! От і весь результат! Із усього вона побачила тільки те, що я ніби радий тому. їхнє поводження не звернуло на себе її ласкавої уваги, а от моя "радість" зразу кинулась їй в очі.
— Мені радіти нема чого, мені сумно! — сказав я їй.
Пам'ятаю, вона нічого не промовила, попрощалась і пішла додому.