Десятого листопада, близько восьмої вечора, коли в сутінках колоністи сиділи під дашком, повитим зеленим листям, перед ними несподівано виріс невідомий. Його очі дивно блищали, і у всій постаті, в обличчі знову з'явилося щось дике, як у перші дні перебування на острові.
Сайрес Сміт і його приятелі аж злякалися, побачивши, що він увесь тремтить від страшного збудження, а зуби клацають, наче від лихоманки. Що з ним? Може, він ненавидить їх? Чи йому набридло жити серед чесних, працьовитих людей? А може, в ньому знов заговорили кровожерні інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його белькотіння:
— Чого я тут?.. Хто дав вам право силоміць забрати мене з острова?.. Що між нами спільного?.. Ви знаєте, хто я такий? Знаєте, що я скоїв?.. Чому я був там... один?.. Звідки ви знаєте, чи не навмисно мене там покинули?.. Може, мене прирекли на смерть?.. Ви знаєте моє минуле?.. ' Ви впевнені, що я не крав, не вбивав... не був вигнанцем... що я не проклятий... і можу жити тільки як дикий звір... далеко од людей?.. Кажіть... ви про це знаєте?..
Затамувавши дух, колоністи слухали оті напівзізнання, що виривалися з грудей нещасного, немовби проти його волі. Сайрес Сміт, аби хоч трохи заспокоїти його, підвівся і ступив кілька кроків, однак той різко відсахнувся.
— Ні! Ні! — закричав він. — Не наближайтесь до мене! Хочу почути тільки одне слово... Я вільний?
— Ви вільний, — відповів Сайрес Сміт.
— Тоді прощайте! — крикнув він і, мов нестямний, кинувся тікати. [317]
Наб, Пенкроф і Герберт гналися за ним аж до узлісся, та незабаром повернулися ні з чим.
— Нехай робить, що хоче, — мовив інженер.
— Він ніколи не повернеться!.. — вигукнув Пенкроф.
— Повернеться, — відповів Сайрес Сміт.
Відтоді минуло чимало днів, та інженерова впевненість не похитнулася; він і далі доводив: рано чи пізно привезений з острова Табор вигнанець повернеться.
— Це останній спалах його дикої вдачі, — казав він. — У нього прокинулися муки сумління, і він не витримає відлюдкуватого животіння.
Тим часом звичні роботи тривали як на плоскогір'ї Широкий Обрій, так і в загоні, де Сайрес Сміт хотів збудувати ферму. Звісно, насіння, зібране Гербертом на острові Табор, було старанно посіяне. На плоскогір'ї тепер простяг-ся великий город з охайними, чисто окресленими й гарно доглянутими грядками, і друзі мусили на них трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилась робота. Овочів дедалі більшало, й колоністи стали розкопувати під грядки навіть луг. Але пасовищ на острові було дуже багато, отож онаграм не загрожувала небезпека залишитися без паші. Під грядки найдоцільніше було відвести плоскогір'я Широкий Обрій, захищене кільцем глибоких, заповнених водою рівчаків, а худоба могла пастися на луках, що не потребували захисту від навали чотирируких чи чотириногих звірів.
П'ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали урожай пшениці. За півтора року, відтоді, як було посіяно єдине зернятко, поле надзвичайно розрослося. Висіявши другий урожай із шести тисяч зерен, тепер зібрали чотири тисячі буассо, тобто понад п'ятсот мільйонів пшеничних зерен. Тепер колонія стала дуже багата, — досить було щороку висівати по десятку буассо, щоб цілий рік і люди, і худоба мали вдосталь хліба.
Зібравши урожай, колоністи присвятили всю другу половину листопада підготовці до випікання білих паляниць.
Справді, маючи тепер зерно, вони не мали борошна, тож виникла потреба невідкладно збудувати млин. Спочатку Сайрес Сміт планував використати другий водоспад, з якого вода впадала в річку Вдячності, аби поставити там водяний млин, — перший водоспад уже використовувався для сукновальні. Але, поміркувавши, колоністи вирішили збудувати на плоскогір'ї Широкий Обрій звичайнісінького вітряка. Зробити його було не важче, ніж водяного млина; [318] крім того, колоністи не сумнівалися: на плоскогір'ї, відкритому всім морським вітрам, вітряк завжди працюватиме.
— Не тільки це, — додав Пенкроф, — вітряк прикрасить плоскогір'я і оживить краєвид!
Узявшись до роботи, колоністи перш за все вибрали будівельний ліс для корпусу та інших складових частин. Із брил пісковику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила використати знов-таки оболонку повітряної кулі.
Сайрес Сміт накреслив план вітряка, вибравши для нього місце поблизу озера й неподалік від пташника. Корпус вітряка мав спиратися на стояк, умонтований у зруб, і обертатися разом з усім механізмом, щоб його можна було повертати залежно від напряму вітру.
Вітряк збудували дуже швидко. Наб і Пенкроф, що стали неабиякими теслями, працювали за інженеровими кресленнями. Незабаром на березі виросла циліндрична будка з гострим дахом, що скидалася на перечницю. Крила вітряка було міцно посаджено на вал за допомогою залізних скріплень. Невдовзі колоністи без великих труднощів змайстрували і внутрішні частини вітряка: ящик для двох жорен — рухомого й нерухомого, велике, широке зверху і вузьке внизу квадратне корито, з якого зерно сиплеться на жорна; рухомий ківш для рівномірної подачі зерна і, нарешті, сито, що відділяє борошно від висівок. Інструменти в колоністів були добрі, робота виявилася нескладною, адже— всі деталі млина дуже прості.
Колоністи будували вітряка гуртом і на 1 грудня закінчили роботу.
Як завжди, Пенкроф захоплювався плодами своєї праці й не сумнівався, що збудований вітряк чудовий.
— Тепер тільки б доброго вітру, — сказав він, — і наш вітряк завиграшки помеле все зерно!
— Авжеж, тільки б доброго вітру, — відповів інженер, — але не надто сильного.
— Пусте, тільки й того, що швидше крутитимуться крила вітряка!
— Не треба, щоб-вони крутилися надто швидко, — заперечив Сайрес Сміт. — Досвід показав: найпродуктивніше працює вітряк тоді, коли кількість обертів крил вітряка вшестеро менша від швидкості вітру за одну секунду. При середньому вітрі двадцять чотири фути за секунду крила мають робити шістнадцять обертів за хвилину — більше й не треба. [319]
— Прекрасно! — вигукнув Герберт. — Якраз повіяв північно-східний вітер. Він нам і поможе!
Не було ніяких підстав відкладати урочисте дійство запуску вітряка, тим паче, що колоністам не терпілося скуштувати справжнього печеного хліба з острова Лінкольна. Того ж дня з самого ранку змололи два-три буассо зерна, а наступного дня на обід уже мали чудову хлібину — правда, глевкувату, хоч її й замісили на пивних дріжджах, — тепер вона красувалася посеред столу в Гранітному палаці. Неважко уявити втіху колоністів — вони уминали хліб за обидві щоки!