— Друже, — промовив він.
Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.
— Друже, — твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, — я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.
Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:
— Хто ви?
— Ми так само зазнали аварії, як і ви, — відповів глибоко схвильований інженер. — Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.
— Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!
— Ви серед друзів...
— Серед друзів?.. У мене — друзі?! —вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. — Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!
Він побіг на край плоскогір'я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам'янілий.
Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.
— Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, — сказав Гедеон Спілет. — Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.
— Сам не знаю, кого ми сюди привезли! — скрушно мовив моряк. — Якісь дивні в нього таємниці...
— І все ж ми повинні їх поважати, — жваво підхопив" Сайрес Сміт. — Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.
Дві / година незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле... Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту. [314]
І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися...
— Пане, — звернувся він, — ви і ваші приятелі — англійці?
— Ні, — відповів інженер. — Ми американці.
— Ага! — сказав невідомий і стиха додав: — Тим краще...
— А ви, друже? — запитав інженер.
— Англієць, — поквапливо відповів той.
І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.
Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:
— Який зараз місяць?
— Грудень, — відповів Герберт.
— А рік?
— Тисяча вісімсот .шістдесят шостий.
— Дванадцять років! Дванадцять років!.. — закричав невідомий і знову заходив берегом.
Герберт розповів друзям про цю розмову.
— Той бідолаха, — зауважив журналіст, — загубив лік місяцям і рокам.
— Так, — погодився Герберт. — Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!
— Дванадцять років! — повторив Сайрес Сміт. — Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!
— Мені чогось здається, — додав Пенкроф, — що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.
— Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, — відповів журналіст. — Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!
— І не знайдуть його, — додав Герберт.
— Тоді, — мовив Пенкроф, — треба повернутися і...
— Друзі, — урвав його інженер, — не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної [315] кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і що він сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!
— Чому ? — запитав журналіст.
— Бо якби він мав певність, що настане день, коли вийде термін його покарання і по нього приїдуть, то терпляче чекав би і не кидав би записок у море. Ні, я схильний думати, що він був приречений померти в самотині на тому острівці, не бачачи людей!
— І все ж таки, —зауважив моряк, — є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.
— А саме?
— Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.
— Можливо, — погодився Сайрес Сміт.
— Отже, він написав записку кілька років тому!
— Безумовно... проте з усього видно, що її було написано недавно!..
— А крім того, як пляшка могла пливти кілька років від острова Табор до острова Лінкольна?
— Цього не можна вважати чимось зовсім неможливим, — відповів інженер. — Хіба не могла вона давно прибитися до берега?
— Ні, — переконано сказав Пенкроф. — Бо вона плавала. Не можна припустити, що її викидало на берег, а потім знову підбирало море. Південний берег, поблизу якого ми знайшли пляшку, скелястий, і вона неминуче мусила розбитися...
— Слушно, — задумливо промовив інженер.
— Крім того, — додав моряк, — якби покладена в пляшку записка пробула кілька років у морі, її поїла б волога. А з нею цього не сталося, вона збереглася ціла й непо-псована.
Морякові зауваження здавалися незаперечними: було щось незбагненне в тому, що знайдена в пляшці записка мала вигляд щойно написаної. Крім того, в ній так точно вказувалися широта і довгота острова Табор, що її автор безумовно, мусив краще знати гідрографію, ніж рядовий матрос.
— Ваша правда, друзі, тут знову щось незрозуміле, — повторив інженер. — І все ж таки не треба викликати на відвертість нашого нового приятеля. Коли він захоче, сам усе розповість.
Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ані слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що огороджував плоскогір'я. Він працював на городі від зорі до зорі, не спочиваючи й хвилини, але уникав людей, тримався від них чимдалі. Коли друзі йшли їсти, він не піднімався разом з ними у Гранітний палац, а вдовольнився сирими овочами, хоча його щоразу кликали до спільного столу. З настанням ночі він не повертався до відведеної йому кімнати, а спав під деревами, у негоду ж ховався серед диких скель; одне слово, він тепер жив так само, як на острові Табор, коли його єдиним прихистком був густий ліс, і марно колоністи умовляли невідомого змінити спосіб життя; отож їм довелося набратися терпіння й ні на чому не наполягати. Та ось нарешті в ньому заговорило сумління, і, ніби під тиском нездоланної сили, з його уст зірвалися жахливі зізнання.