— Це чогось аж смішно робиться,— тішилася Ійня вже з цеї роботи,— й ну да, це ж знаєш, шо так воно й буде, але й дню якесь, шо це так виходить.— Дивилася вона тепер на той затертий рубець на цераті й що він тепер уже збоку був— От як не вирівняється, то шо це я Петьці скажу.— І^ня дивилася, як це Петька сидітиме на своєму місці й візьме терне пальцем по цьому рубцю й — що ж це він скаже, о, скаже, де це цей рубець взявся, це ти мені так, щоб я порізався, чи що.
Аж їй самій рука потягнулась налапати того рубчика. Вона його налапала вже й так, без погляду, й трохи його пошарувала, мов це він м'якший стане й не буде вже різатися, як коли прийдеться.
Ганя витерла на столі, подивилася у вікно, чи не видно там Петра з автобуса.
Повитирала на столі й скрізь, пождала трохи так за столом, послухала, що це десь машина іуде,— може, Петра хто везе,— вийшла в коридорчик, а потім на вулицю.
Що буде сама в хаті робити?
VIII
Це ж таки літо, що не кажіть, і ми бачили крізь куряву, як помалу відпливаємо од сонця кудись убік, і вже верхи дерев сягали сонячного кола, отож разом з оцим непомітним рухом крізь пилюку, що високо встала, до нас усередину входила тривога, втома, яку потрясав хіба ляск гумового м'яча об долоні чи литки — кому де попаде. Вже хтось зовсім подибав од гурту і тягнув сорочку по пилюці, тримаючи її за рукав, а хтось сів верхи на м'яча і пересипав пилюку на долонях. То це в цю хвилиігу загукали з того боку, щоб ішли вже скоріше, ігу ж бо, там такс, а ви тут сидите, м'ячем граєтесь. І ми побігли за тим, хто гукав, і він опинився в нашому гурті, розказував усе, розказував, хекаючи, але ніхто його не бачив, хтось нас вів, а ми й не знали, за ким ідемо. І коли вже дехто починав розуміти, що ж таки сталось і куди ми біжимо, то оглядався назад, щоб розгледіти крізь куряву тих, котрі зовсім не побігли за нами, а стали собі розбиватись на дві команди, щоб ще пограти, поки є сонячне світло,— і ряди обох команд похитнулись, і багато хто побіг за нами, а відтак і всі, мабуть, побігли. Ми зовсім не вірили в те, про що розказувалось під час бііу, воно влітало у наші вуха і так само легко вилітало, однак ми бігли з упертою переконаністю, що це нам необхідно побачити, нам про це треба знати; отож ми бігли, обганяючи одне одного, ковтаючи пилюку і сіль з губів.
Ми вже бачили, що прибігли туди, куди нас вели голоси оповідачів, ми навіть чули, як знайомо пахнуть стіни будівель і земля під ногами з розтрушеною соломою на ній,— отак по розтрушеній соломі, як по доріжці, ми і вбігли в цементований коридор, розполохавши горобців, а далі вже спокійніше перебігли чималу відстань вздовж ясел, і зупинились, і закам'яніли, раптово зрозуміли, що недаремно так бігли і що прибігли вчасно, бо враз якось у наш зір, затуманений спекою і потом з лоба і брів, увірвалось щось тонке, довге, червоне і відразу ж зникло,— за спинами дядьків і тіток ми не могли побачити добре, що робиться там. попереду, де промайнуло тонке, довге, червоне, ми чули, як затарабаніла огорожа, як дзенькнув цеп об трубу, а нас уже хтось відтісняв назад до дверей, за якими було багато світла, не так, як у цьому цементованому лабіринті, і ми не побачили, що саме робилось — чи корову виводили, чи бугая відганяли кудись,— але щось там коїлося, повно якоїсь метушні було, навіть сміху. Ми вже й не знали, що нам робити — чи йти назад спокійно, чи бігти, щоб устигнути не знати куди, і, виходячи з корівника, навіть не говорили про те, що побачили, а говорили, що ж робити далі, і почали говорити, що Миколі Огороднику не треба мучитись, бо вже все минуло і не вернеться. А він хотів знов заплакати, такий здоровий і вищий за нас усіх, проте ми йому почали казати, що вчителям теж важко з нами вчитись, бо їх
мало, а нас багато, і що, може, не треба було йому, Миколі Огороднику, писати, що він не любить горобців і б'є їх камінцями, коли вони прилітають на подвір'я, але це треба було пояснити не тепер, а тоді, як ми писали твір на тему, як ми любимо і доглядаємо птахів; але ж тоді ми всі сміялись з його твору, сміялись доти, доки не зайшов Микола Григорович. Він прочитав уголос кращий твір, який дала йому вчителька, і твір Миколи Огородника, а потім, забувши похвалити кращого учня, наблизився до Огородника і запитав, чи справді Микола робить так, як написав? Та що ж він скаже, як уже написав, не буде ж брехати, бо йому було б соромно потім і перед нами, і перед вчителькою, і він сказав, що кидає камінцями у горобців, коли вони прилітають і крадуть у курей їжу Микола Григорович почав розпитувати, як вони живуть удома, чи є чим годувати курей, і Огородник кивав головою, що все є, що їм нічого не треба Бо як же ж це, каже Микола Григорович, ти написав таке в той час, як ми всі повинні любити природу, оберігати її, а ти береш і кидаєш камінцями в ці малесенькі створіння. А вчителька, стоячи збоку, відразу ж після слів Миколи Григоровича сказала, що, мабуть, Микола добре не подумав, коли писав таке, він же ж хороший учень загалом, старанно працює на шкілці, допомагає товаришам. А Микола Григорович уважно слухав учительку, слухав, а потім довго дивився на Миколину опущену голову і сказав, щоб Микола підняв голову, бо як же ж це так, що вчителі з ним балакають, а він і очей не зведе. Я й не знаю, казав Микола Григорович, що тепер Робити, чи батьків викликати та поговорити у їхній присутності, чи, може, на перший раз пробачити, га? Вчителька наша, оглянувши клас, несміливо якось проказала, що, може, треба було б на перший раз пробачити Огороднику, якщо він, звичайно, зрозумів свою помилку, якщо він усвідомлює, що таке справді писати не можна, адже він збирається стати хорошою людиною, агрономом хоче бути. То ми тепер почали казати Миколі Огороднику, що він же стане хорошою людиною, агрономом буде, то й нічого йому тепер переживати. А Микола Огородник враз каже, що давайте підемо до старого колгоспу (де вже тепер стадіон) і там є груша з маленькими солодкими грушками, бо він учора після уроків як бігав на стадіон, то залазив на ту грушку, аж на вершечок Я знаю, де та груша-дичка, біля гаража, в якому дядько Петро завідуючий, і я на ту грушку й сам лазив, але тепер промовчав за це. То ми знов так розігналися, що вже світу білого не бачили за пилюкою, бігли, бігли біля кладовища, на якому сливки росли, що ми їх боялися од мерців красти, і повистрибували на шосе, і по камінцях побігли тою дорогою, що йде з Розкопана Якраз ми промчали пою старий костьол і вже відчули якусь тривогу, хоч ніхто не кричав, ніхто нікуди не біг, всі собі жили тихо, спокійно. Але ми далеко не побігли, поставали під тополями і повитріщувались на Коваля, що стояв з агрономом. Дід Кирило стояв обіч них і вже хотів іти собі, але ще не йшов, і ми дуже прислухалися, що ж це Кирило скаже, бо ми вчора в нього смородину крали, але він нас не бачив, проте, міг і побачити, і тепер взяти й сказати голові Ще нам чогось робилося страшно, бо дід Кирило був сьогодні в чорному костюмі і з медалями,— і то він або трохи одступався від голови й агронома, або знов наближався і ще щось казав. То нам, справді, вже не так страшно було через те, що Кирило щось там скаже начальству, як тому, що він стоїть і не йде собі, а нам або побігти далі, або стій так і дивись на нього, щоб не оглянувся та не зобачив. Ми все ж потроху посували стежкою, переходячи від тополі до тополі, і вже навіть чули, що там дядьки говорили. Дід Кирило каже "Дивіться, Олександре Матвійовичу, от у мене ім'я таке якесь, що й не вимовиш гарно; одне слово, Кирило, тепер і дітей так не називають, і от трудився я все життя на полі, в рідному колгоспі, і всім ворогам на зло, можна сказати, а от назвали ви на зїзді моє ім'я, і якесь воно не таке стало, наче краще, і аж мені сподобалось, що я подумав, що Кирило, але ж і не Кирило, не так, як я, бувало, думаю і сміюсь,— що не кажіть". І вже коли ми проходили поза ними, бо вони стояли майже на дорозі, через канаву, і в цей час і дід Кирило попростував на Шляхетську, то ми ще почули, як Коваль сказав агрономові, що цей Кирило щасливий чоловік, і він хотів би бути на його місці, агак чесно відпрацювати і потім отак говорити, як тепер Кирило казав, бо як отак мучитись з оцим народом, той хай воно сказиться. І ми вже знали, що він говорив про Миколу Тишкевича, що вчора п'яний на машині їхав і розбив фару і *Де щось, і вони довго сварились біля кузні вчора І враз як бахнуло на Шляхетській майже після слів Коваля, і здалось, наче тепер уже ніч, і нас освітило серед ночі — отак, як ми й стояли: Коваль з агрономом на шосе, дід Кирило біля сільської Ради в чорному костюмі, а ми гуртом між тополями над канавою, і ще освітились білі колони в Будинку культури і стара тополя з часів Ґонти й Залізняка, і всі цегляні будинки за нашими спинами, що тяглись уздовж вулиці біля костьола, і вже тоді всі зрозуміли, що сталось, як із нас котрийсь тихенько гукнув, що це солома так бабахнула і зайнялась А цей гуркіт ще стояв над цілим кутком і в наших вухах, а тут ще й Коваль, як гукне "Машину, де машина, машину!" І ми