— Ай, Піню. Нашо про це балакать. Я вам сказала. Мені бігом треба було зранку. Я перерила в себе усі шухлядки,— думаю, де вона могла дітись, я ж знаю, шо цюди клала, в мене місце своє є, і це іменно якесь з дітей переховало або гратися взяло.— Тамара згадувала, про що саме балакала,— як це голова болить, то чогось усе вилітає на ходу— Думаєте шо, Паню, це Люда йде до вас,— я її посилаю,— і щось мені стукнуло в голову подивитись в її портфель. Я дивлюся в портфелі — а вона собі, видко, замотала ще вчора й держить у портфелі Мені місця не було! Думаю, нашо це вона їй треба? А вже як я собі зробила, шо мені треба було, й подумала, може, в школі їй шо сказали, щоб приносили — Тамара згадала й за старшого хлопця свого.— Мені, думаєте, раз не було, шо Вітьку застала, а він папіросу скручує,— так, певне, хотів закурити... Ну то він у мене більше в руки не возьме —о, ні. Він ще не пробував, який то дим з цеї папіроси,— я кажу, на-но потягни, попробуй, але він затулився, шо й очей не видко, каже, мамо, я більш не буду. І я з тих пір не чула, щоб від нього смерділо димом.
— Ой-бо, дурна, шо ти його мучиш. Він як захоче, то ти й знати не будеш.— Тамара побачила все лице Ганіне, таке відкрите й аж підозріливе наче, й вона сама трохи стямилася —— бо вже нареготалася, то скільки можна.— Ти, це якби я до тебе послала за чимсь позичити й щоб це дитина мовчала, а ти не знала, шо вона хоче, то як би це воно все було. Як Щось треба, то нащо це мовчати.
— Ну це таке, я вам кажу. Я вже не рада була, шо послала Люду Але щоб ви бачили, як мені тяжко зробилося, Г-а-а-аню.— Тамара взялася за поперек, шукаючи, де були болі.— Я встать не могла рано. Я не думала, шо це в мене почнеться °Це-го; мені вчора на вечорниці ще було добре, я так гарно погуляла. Але я не думала на завтра. Микола чось сказився, Давай додоми; кажу, йди, я тебе не держу. То він пішов, а мені Ще тра було ложки свої позабирати, то я кажу братові Льо-нДі, пожди, проведеш мене, бо я сама боюся йти, це така Дорога далека, ви шо! То Льонька мене пождав, я забрала ложки й ми ще зайшли до Льоньки посиділи трохи, але кажу, тра йти додоми, бо мене Микола вб'є. Льонька каже: то вставайся ночувати, а рано підеш; йди-и, я хоч уночі, а додоми прийду, мене діти ждуть.
— Диво, шо Славка зайшов, а Микола надутий сидів,— Славка мені каже, так хочеться хліба домашнього. Йому хтось казав, шо ти пекла хліб у печі.— ІЬня помаленьку одгортувала газетку на хлібині на тому стовпчику й аж боялася собі признаватися, чи це той хліб, що Славка хотів— Він каже; я заходжу в хату, а син читає за столиком; коли з тої хати Микола йде — вони поздоровкалися, а Микола як-то до дверей іде, то Славці нема шо робити, він іде за Миколою. Славка каже, мені здалося, шо Микола хотів, щоб я скоріше пішов од них. Він уже за хліб не питався,— каже, я бачу, що в ґаночку на столику півхлібини лежить, але в Миколи не хтів питатися, бо той такий лихий був,— він Миколі сказав, щоб ви вдвох приходили ввечері. Микола каже, не знаю, вона десь на Закусилівку пішла; я не знаю, чи ми прийдемо. Якщо вона прийде, то я перекажу; добре, добре,— і зачиняє хвіртку— Ганя тримала хлібину, й якби це не так за Славку й Миколу згадувала, то тільки й казала б, що; "Т]эеба, щоб це з тим хлібом таке було",— але цей хліб вже ж її був, прийде, покладе в хаті на стіл і згадає, що й Ігор не подержав у руках печеного хліба, так пішов в армію, і Славка, певно, хотів узяти з собою півхлібини.
— Він лихи-и-ий, Ганю, я ж вам казала, шо він мені робив
за ці коси.— Тамара замовкла й перш перебирала ґудзики на
піджаку, чи всі застебнуті; хустку ж хотіла зняти легенько,
а це смикнула, вкрунулася шиєю з-під хустки, аж гребінець
вилетів і вона його біля бока зловила.— Дивіться тепер, яка я!
— Тамара дивилася на Ганю, аж очі в неї світилися, думає, ото
Ганя зараз ойкне, Ганя, проте, не так здивована була, вона
ж знала, що Тамара хотіла відрізати коси,— її трохи диво
взяло, яка ця Тамара зробилася: як-то чогось не хватало, й не
скажеш до ладу — геть тобі якась друга жінка; але Тамара
худіша, то їй не так погано, як це їй: підрубала Клава, шо всю
шию видко.— Мовчи, Тамара, тобі гарно.-? Гані не треба було
розкутуватися, вона хустку зняла ще біля корови, тільки
в куфайці розстебнутій це стояла.—Це я, як Бал ял я, ходжу типір.
— Шо ви на себе говорите. Ви гарна жінка. Ви тепер як до війни,— знайшла іншу думку Тамара, але Ганя відразу якось їй вслід сказала, навіть не пробувала згадувати, яка вона на фотокарточках ще з довійни; вона сказала Тамарі:— Ми тоді собі щось закрутимо, але тако ніколи не ходили.
— Ой, тоді якось жінки вміли глядіть за собою; й робили, кажіть,— не легше було, чим типір; я ще себе молодою трохи знаю з карточки — якісь ми гарніші були, Ганю.
— Ну то молодші, та й тобі гарніші. Шо ж ти хтіла.
— Е, йдіть, Ганю, це я не так трохи кажу. А візьміть оно тодішніх старших жінок, як оце-го ми типір, хто тоді був, то шо — вони не гарніші за нас, отаких Балялів, як ви кажете.
Ганя немов хотіла на сміх звести всю цю розмову,— вона щось подумала, чи нічого такого не забулася, що їй Петро казав.
— Йди до хати, Тамара, може, трохи поснідаємо,— сказала Ганя вже трохи одцаленим голосом, бо нічого у голові не спливало, чи це вона так не могла згадати; що це таке з цею пам'яттю!
— Я не можу за їжу слухать, Ганю.— Тамара взялася собі за груди аж біля шиї — так од душі балакала.— Чось Порохнюк так рано йде.— Ганя й собі за хвіртку виглянула: — Де ти бачиш Порохнюка? — Тамара аж пальцем показала-. — Оно йде, хіба ви не бачите?
— Слухай, Тамара,— ти мене тут пожди, я зара вернуся.— Тамара, проте, біжком уже зачепила Порахнюка — не буде ж сама тут стояти: — Куди це ви йдете, Павлович? — Вона далі вже іншим голосом, притуливши долоню до рота, а ліктя виклавши на стовпчик, казала до Порохнюка:— Може, Іру хтіли побачить? — Але Порохнюк немов був готовий до цього запитання:— То хіба Іра сьогодні приїхала? — Тамара вже своє слово назад брала: — Та то я так, не слухайте. Осьо Ганя вам скаже, спитайтеся в неї.— Порохнюк звернувся до Гані, що верталася з чарочкою й графинчиком: — То хіба Іра сьодня приїде, ти кажеш.— Ганя якось невдоволено, але й жартома водночас, відмахнулася од його питання-.— Так, не балакайте, а беріть.— Тамара й собі заохотувалась: — Порохнюк, беріть-но ви перші.— Але поки йому жінки тицяли в Руку чарочку, він знайшов час, проте, сісти на лавку, зняти кашкета, а вже, тримаючи чарку, навів товсті брови — буцім він знімав кашкета й це зачепив їх: — Пожди-но, Тамара, розіллєш,— він перейняв чарку в іншу руку, бо Тамара його зі сміхом чіпала під лікоть, а далі для годиться спитався в Гані: — Ганю, то ви Ігора провели? — Ганя з радістю такою, що це згадують Ігоря (якось він для неї уже немов далі був, як це типіро,— знала вона, що вже сина не вернеш), підгонила сусіда: — Давайте, Порохнюк, бо видихається.— Порохнюк сказав: — Ну хай буде там добре.