— Бож', як це я його донесу, що він так сердито дивиться.
— Ховайте беріть у пазуху,— вчив її Микола,
— Візьму тако під куфайку, застібну, щоб голова виглядала.— Ленка приймала од хлопця немов якусь аж до людини подібну істоту. Мовляв, і життя без цього кота їй не буде. Як вона його не забере зараз. Вона й за Яринку не забувалася на ту хвилину своєї великої радості.— Зара свекрусі покажу,— що вона скаже. О-ой. Ви знаєте, Ярино, я на неї ніколи зла не мала. Вона до мене погана не була. Та й уже що ти будеш робити. Ми позвикали обидві.
— Диви-но, бо вискочить,— подалася Ярина з того боку стола. Вже й хапала б, якби цей котяра зумів вишкребтися.
Лагутисі сміх не давав сказати:
— Ой бо, як він лоскоче! Цить-но мені, бо дам.— Вона наче замахнулася котові по голові, а той уже й сам потроху розумів, що кращого десь йому шукати нема чого. Такої теплої хатинки ніде не знайдеш.
їм унизу перед східцями не давала пройти Ганя з якимсь меншим, ніж той, що несла порожнього з хати, банячком.
— То що це ви йдете-е... Пождіть, та й посідаємо. Чи це такий обід, чи вечеря буде.
Й Лагутиха у тій хвірточці, кудою в садок добре виходити, спом'янула небіжчицю, Ганіну й Яринчину матір; але вже була у думці далеко звідси: — Дякую, мені вже нічого не треба.— Лагутисі чи то так страшно справді робилося, коли
Яринип хлопець тихенько обходив її ззаду, одхиляючи вбік свої вила: — Так-так, сину, гляди, бо вколеш.
— Та й це вам городом буде бликше? — допитувалася Ярина в цієї жінки, що знов робилася для неї чужа. їй хоч щось кортіло не так спитати, як почути свою мову, бо й її радості, як це допіру у Ленки, не було впину: що це й сестра біля неї, і син з цього городу вернувся й вони зараз усею сім'єю посідають за стіл. А там, може, й Петро над'їде молоковозом, як відпроситься.
Та й утрьох вони стали дивитися, як ця Лагутиха спочатку не могла найти собі стежки між купами гички, що син Яринин порозкидав у рівні рядочки, щоб сохла; а далі, немов п'яна, шукала городом дороги до тої вишеньки на межі — ще за Яринчиної пам'яті та вишенька там стояла.
А від вишні до свеї хати було їй пройти ще стільки.
IV
...ну добре, нехай він ще цього разу вчинить зло. Юрове плече шарнуло стіну, і він почув, як гуде всередині вокзал. Залізна стіна, хіба ж не так. Та ні, яка вона залізна. Оброблена способом наляпування, або, як кажуть, "під шубу". Чи — надзьо-бом. Хіба кажуть — надзьобом? А по-французьки це буде ala надзьоб? Гм, завжди кортить висловитись по-іноземно-му, знаючи кілька слів. Все можна звести до жарту, особливо ж те, з чого найлегше покепкувати. А чого ж. Пам'ятаємо дещо зі школи, плюс творчий підхід, і завжди можна створити відповідний настрій Або он той чоловік, з балабуватим носом. Як ми про нього скажемо, гм? Ніс а 1а... А ля, ба ля! Чому ці дурненькі смішки випирають з мозку, коли зовсім не до сміху. ї тішиш себе тим, що ніколи ніхто не взнає, яка чортівня вертілася мовчки у твоїй голові; міг би ще й не таке (а сам би дивився буденним поглядом, і всі казали б: який симпатичний замріяний юнак). Той чоловік з дивовижним носом щез поміж такими ж дивовижними носами, вухами, лобами сотень людей ген на передвокзальній площі. Це так просто сказати, але не видно там ніяких лобів, очей, вух. Зблиски на трамвайних дротах, освітлені зсередини таксі, що під'їжджають до ворухкого і мовчазного юрмища. І таксі, і трамваї, й тролейбуси здійснюють тут ввічливе на півколо — виходьте пасажири, а ось цих ми зараз заберемо, не штовхайтесь...
Варі здавалася ця мовчанка задовгою, навіть їй, Варі. Ні, вона не те що всі жінки з їхнім видумуванням трагедій з приводу і без. Але вона відчула, що зараз, тепер, і ніколи більше, ні за яких обставин, тільки цієї хвилини мусила стати просто людиною, жінкою, як усі, без усього цього, що жило в ній. Добре, вона піде, хоч могла б ще повторити своє питання — "То ти так і мовчатимеш?" — і він би ще щось сказав, і, може, не тільки це — "А то ж що?" — а щось інше, і розмова ожила б, і це привело б до якоїсь дії, і сталося б те, що називається і далі жити (нехай це навіть суто жіночий погляд). А так застій, скупчення енергії у двох мозках, сповільнення рухів, прагнення говорити очима до стін, чужих постатей. Хтось перший проколює в собі цю пухлину. Той, хто нетерпиміший чи — стійкіший? А, все одно...
Тепер він міг розслабити погляд, біль ущухав. Напружений погляд, сфокусований на близькі предмети, завдає болю очам. Щось там із тими кришталиками чи ще глибше. Отже, зло сталося. Зло те, що він і досі не зрушив, не оглянувся, не сказав? Так і ні. Ні, так Або зло, що вона пішла? Справді так, далебі. Як усе просто. Стіна залишилась стіною, таксі — таксі, чадний дим з вагонних кочегарок, де готується чай, так само смердить. Який сенс у всіх цих змінах і незмінностях, вічності руху і нерухомості, зміні світла і темряви? Або так— який толк у тому, що сталося зло? Ха, ха, ха...
Ось він, вокзал, з його таємничим буттям, усе те, що так відштовхує і притягує. Гуркітливе, змінне, незатишне таке... але як добре, що є такі тривожні вокзали, де завжди відчуваєш себе пасажиром на іншій планеті. Спочатку світло, потім ледь погамований шум, як під водою, коли занурюєшся, щоб оглянути дно, водорості; і раптом сплеск неймовірної сили, шум стадіону, роздвоєні погляди, неспішна метушня, і хочеться обняти цих людей — селян, іноземців, міліціонерів, залізничників, циганів, і знаєш, що саме тепер усі почуття зійшлися докупи і кожному треба висловитися. Куплена увечері газета має особливе значення, це не те, що вранці, коли пітніють пучки, почувши дотик монети, яка заплуталася в зібганій носовій хустинці, неприємний поштовх збоку — хтось пробує стрибнути у розчинені двері тролейбуса, який рушив, газета холодна, якась несправжня; увечері, пробиваючи втому від робочого дня, пробує висловити себе звичайна спокійна мудрість, ніщо вже нездатне здивувати душу, усе, навіть найди-вовижніші витвори богів чи геніїв, сприймається як продукт твоєї діяльності, ти це зробив, воно вже тобі не належить,
воно володіє тобою, впливає на тебе, але ти знаєш, що це омана, нічого такого і іемає, ти зробив, створив, видумав, і тепер ти і воно живете кожен сам по собі. Здається, так воно і є, якби знов не цей ранковий обманливий настрій, коли все у сонячному світлі і ти відчуваєш єдність своєї душі з усим, що завмерло, рухається, коливається, вовтузиться навколо. Увечері куплена газета має інший вигляд, м'якший і затишні-