А як одпустить, то Павло, пританцьовуючи навпроти ла-рьочного віконечка, сокорить:
— Котрий гарний, кучерявий, то то й мій,— і швиденько пояснює: це до Покрови.— Такий-сякий, аби був, аби грошей роздобув,— Після Покрови.
Якщо ж Поля одмовчується, то Павло ще й так:
— Покрівонько, покрівонько, покрий мою голівоньку ся-кою-такою ганчіркою, щоб не була дівкою.
— Диво, що й воно,— спроможеться Поля та й знов мовчить.
Дядько Павло надосадує потім і розжурить. Така рука легка. Йому одному й змовчить Поля...
Аж глухло в грудях Кудрикові од передчуття нечастих зустрічей з Полею. Бо й нечастих. Куди їй з тими ногами. А додому ж не покличе,— хіба на матір та брата подивитися.
Поля тільки на хвіртці спинялася, щоб оддихатися. А так виду не подавала. Буцім там ноги обшкрібує на залізній поперечці, а сама спочиває.
Кудрик на вулицю не виходив, щоб менше бачили од сусідських хат, а в маленьких сінцях зустрічав Полю. І вже не квапилися заходити в хату, тішилися по-дитячому з отих сутінків і що самі-саменькі, ще й одні...
А тепер на тобі, ця нагорода.
Аж боязко.
В армії воно якось простіше було. Гукнули: "Кудрик Ніко-лай", він цок-цок новенькими, звечора набитими трохи вище, як в інших, бо ж на "дембель", каблуками з вирізаними на півширини підківками,— став перед строєм, йому до грудей тиць значка — і гуляй, сержант Кудрик. Досі пам'ятає, як воно приємно обтягувало лівий бік гімнастерки, якраз над серцем.
Потім, як уже з батальйону рушав, роздобрився на вмовляння штабного телефоніста: тому на тиждень додому, а свого заробленого ще не було. Т£>еба ж хлопцеві покрасуватися перед сільськими...
Він отако й достоюється, що хтось вертає пізно з роботи чи з сусідських котре вигляне, і тоді вже мусиш перебалакати — людину ж не одішлеш.
Та хоч би й Івана Кенду.
Його й серед ночі на хвіртці побачиш, каже, десь з років десять причинуватим зробився: од голоду просинається. Чи це така робота на тракторі — силу витрушує. Таке, що й хтозна. А торік окуляри зодяг, якраз у жнива. Та трохи смішний, як глянути збоку. Голова така собі, чималенька, а вони дрібні, ще й на очах завузькі. Тепер Кенді нова забавка. То просто виходив уночі, як попоїсть, покурити чи чого, а це вже роздивляється: як воно натемну.
Він і сусідові, як забачить, дає подивитися. Та Кудрикові все одно, що в каламутну воду заглянути, так ті окуляри.
— Хіба не бачиш,— аж гукає на вухо Кенда,— комин то комин, але ж і нижчий, і вужчий?
— Та йдіть,— мовби не вірить на слово Кудрик і дивиться в "каламутну воду*: так йому не хочеться досадити сусідові. А воно зразу по скроні хльость і сльозу видушує — наче дим уївся.
Не без того, щоб і він не прознав за ту нагороду. Скільки того світу в селі...
Кенда не дуже й побіжить, він ще пооглядається у зо три боки, полою чорного святкового піджака попротирає скельця окулярів, перед тим похукавши на них,— Кудрик уже наперед знає, що до сусідів зійшлися гості і Кецдиха спровадила чоловіка за двері, щоб якусь чарку не перехилив завчасно: він отако, сердешний, буває, і вистоїть вечір, і ніхто його й не гукне.
Це йому й теперечки така вечоринка.
А був же показний чоловік. І то певне, що слабувати на очі став, і що причинуватим зробився, така йому шана. Але жінка не те щоб і гримала там коли, подумає часом Кудрик, і в очі скоріше облеслива. Одним словом, дундукувата якась.
— Диви-но, Кольцю,— іншим разом неодмінно скаже *Ми-колай" або "Никола", а тут "Кольцю* і скельця тре, тре,— це як ми горали з покійним Федором Поліщуком попід посадкою тако — ну, де могила з тими кобзарями, ти ж знаєш,— значить, горемо, горемо, а тоді Федір злізає і показує: людські кості стримлять із землі. Стане, задумається і каже, що це ж тут люди лежать і не буду я тут горати. Але ще попостоїть, подумає та й знову у кабіну лізе, горе.
— Та коли ще ті кості повиорювали,— чув щось таке Кудрик.
— Я й сам не знав,— як про щось давно забуте й нецікаве, згадує Кенда,— а Федір мені й розказує. Каже, то гайдамаків рубали і кров у Коденку текла.
— Хіба ж так,— одказує Кудрик
— А в тебе, Кольцю, нема? — питається Кудрик і долонею за горло береться.
— Ви ж знаєте, дядьку Йван, я не вживаю.
— А ти не гордуй, Кольцю,— о, знов "Кольцю".— Оце даватимуть нагороду, а ти скажи, мовляв, так і так, товариші, запрошую всіх. Чув? Не гордуй.
— Треба воно вам?
Кудрикові це була перша розмова така, вголос. Бо то він усе думав собі, намислював. Дають, то й дають. В селі ж воно й не дивина: робить чоловік, ніхто й слова не скаже, а тоді р-раз, і на тобі — вже герой. Ого, скільки таких є.
Але трохи й зло брало. Хай би вже так, щоб менше про це балакати.
Та, знать, не минеться.
— Ти мене слухай,— наполягав дядько Кенда, то знімаючи, а то знов налаштовуючи окуляри.— Викличуть тебе і спитають, чи це ви такий і такий. А ти голосно: я! Ось ми вас викликали для того й для того. Постараюсь, кажи, виправдати довір'я. Не мовчи.
— Та вже ж.
— Це мені вже однаково. Та й кволенький я, мабуть, скоро здохну. А ти щоб знав, без'язиких не люблять. І мовчунів, щоб знав.
Од Кендиної хати хтось махав — чи не хазяїна кликали.
— Ходіть та глядіть, не мовчіть так,— аж реготнути хотів
Кудрик, але жалко зробилося старого.
— Пожди, пожди,— заметушився Кенда,— дай окуляри зніму, мені без них удалину лучче. А то все дрібним здається.
І засміявся — вибачливо так, не часто, когось же там пізнав.
І таки пішов.
Як тільки заясніло трохи, то Кудрик згадав, що йому до Шепети раненько.
Усенька річка лежала під снігом, і ні одного сліду ніде. Сонце десь тільки-тільки вгадувалося, а вже скрізь було ясно, певне ж, від снігу.
"Я перший",— думав Кудрик, пробуючи ступати помаліше. Йому цікаво було шукати свою стежечку од учорашнього дня, але та не попадалася. І у дворі промбази піскувата дорога нечіпана була, тільки від гаража двома серпами такими, перехрещуючись у зо двох місцях, сліди протяглися,— вже чиясь машина погула на Житомир.
Кудрик отако відчислює собі дорогу. База, де він робить,— раз, школа, як зійти сошем трохи внизу,— два, хата Бойчучки Параски, що переїхала з Солотвина сюди до якогось діда — той скоро помер і хату одписав на неї,— три, ну й бойня над глинищем, що пообростало густими кущами тонких патичків, які весною навіть цвітом беруться дрібненьким, жовтим, а трохи далі, на горбі, костьол, ще з війни побитий і обдертий,— буде чотири. А тамечки й до правління крок ступити. Кудрик, не раз ідучи вдосвіта в контору колгоспну, любив уголос казати: "А це вже й п'ять".