Алімпій та Іванко спинились на вершку схилу на чистій галявинці. За нею зразу починались віковічні дерева. І під них, у зелений морок прохолодний, із галявини забігала стежка.
Ілько швидко дістався до них.
— Ну, чада мої, давайте трохи відпочинемо в холодочку. — І Алімпій зійшов зі стежки і вмостився на випнутім корені старезної липи. Показав мовчки рукою хлоп'ятам, щоб вони сіли коло нього.
— Дивіться, чада мої милі, і радійте душею, що ви народились у такім краснім богоспасаємім граді Києві!
Алімпій простяг свою худу бліду руку й обвів широким жестом весь київський краєвид. Всі його стіни-заборола, сторожові вежі, високі ворота, незліченні дахи осель, від простих городян до князів і бояр, і великі муровані і рублені храми.
І так вони сиділи під могутньою липою і споглядали всю широку картину Києва, яка з цього місця була досяжна для зору.
Ілько навіть не міг сказати, як довго вони милувались разом із славетним ізографом Алімпієм київськими краєвидами. Мить чи може годину? Коли тут піднялись до них двоє молодих монашків.
Алімпій поманив до себе того, хто ніс велику торбу. Так само мовчки показав, щоб той опустив торбу до нього на траву. Попорпався в ній. Видобув якусь темно-зеленого, майже чорного, скла пляшечку і товстенну очеретину. З очеретини зняв дерев'яний ковпачок і видобув звідтіля тонкий пензличок з чорного волосу.
Так само мовчки показав, щоб молоді монахи пішли подалі і не підходили до нього і хлопчиків.
Коли монахи відійшли аж до краю схилу над Перевесищами, Алімпій повернувся до Іванка і спитав.
— Коли тебе вдарили в груди?
— Минулого року, отче! — зніяковів Іванко, а тоді пояснив. — Я не остерігався і близько став до нашої корови. Вона мотнула головою і потяла рогом своїм мене...
— Стань отако сюди, на коліна переді мною. Та тримай комір сорочки, щоб не зійшов і не торкнувся твоєї виразки. Тепер подумки проказуй молитву. Яку знаєш. Як же напам'ять не знаєш молитви, то проси у Всевишнього допомоги. І я тебе вилікую. Алімпій відкрив чопик із пляшечки і подав Ількові. Ілько мовчки взяв.
Затим Алімпій занурив пензлик у пляшечку, а, виймаючи, віддавив з волосин зайву рідину.
Обережно, ледь-ледь торкаючись шкіри в місці, де ніяк не гоїлась виразка, намалював хреста і написав якісь дві літери. Потім намалював на руках Іванкові маленькі хрестики. Якраз у м'якому трикутнику межи великим і вказівним пальцями.
— Тепер, чадо моє, почекай. Поки не висохне під сонцем. Зрозумів? Три дні на груднині не змивай водою. А тепер спитаю тебе, чадо моє, — Алімпій звернувся до Ілька.
Ілько здригнувся, бо він заплющив очі і щось ворушив вустами, і розкліпив повіки.
— Га?..
— Не полошись. Ти ж молився. Щоб помогло твоєму другу?.. Так?
— Ага, отче... Алімпію!
— То я тебе зараз питаю: а що ти хочеш робити, як виростеш? Бо я знаю, що твій товариш хоче стати заможним і поважним купцем. А ти — теслею? Як твій батько?
— Я хочу стати і теслею, і городником. Щоб будувати такі гради і вежі, щоб ніяка облога їм не була страшна! Щоб ніколи чужі навіть не підступились до Києва! Щоб більше ніхто не палив святі келії на Печерах!..
— Вельми похвально! Але скажи мені, чадо, ти щось при людях не доказав, чому ти хотів на мене подивитись?
Ілько широко розкрив очі, облизав губи і схриплим голосом відповів.
— Так, отче! Я хотів на вас подивитись, бо ви мою сестру солоною кашею врятували...
— Щось... щось... пригадую... Ану, чадо моє, стань отако, щоб сонце зліва падало... То ти брат того молодця, що обрудив піском стражників?.. Кмітливий твій брат і хитрун великий до всього. Ну а ти з того кореня, що й він. Тому поклади свою кмітливість і хитрість у своє ремесло! Будеш ти теслею! Будеш ти і городником! Благословляю тебе на це діло на наших правічних горах!
Алімпій підвівся і наклав руку на пелехату Ількову голову і, тихо прочитавши молитву, вирік.
— Бути по новому! Амінь! Тоді до Іванка:
— Встань, дитино, підведись! Бути тобі кріпким купцем! І ніколи благословення Боже від тебе не піде! Тільки якщо виконаєш дві обітниці. Перша — на церкву завжди давати від трудів своїх. Друга — убогим давати милостиню від кожного прибутку. Благословляю тебе, чадо моє!
Алімпій наклав руку на причесані вмащені кучері Іванка і тихо проказав молитву. І вирік.
— Бути по тому! Амігіь!
— Отче Алімпію! Я вам дарую свого чикотня і клітку. Я її сам спорядив за один день. Візьміть, отче!
Алімпій нахилився і поцілував Ілька.
— Чадо моє! Мені це зайві клопоти. Адже все живе вимагає догляду. А в мене стільки справ, і я не знаю, чи я їх встигну завершити. Ти подаруй клітку і птаха своєму другові. А він тобі подарує свого перочинного ножичка.
Хлопці просто поніміли від здивування. І не знали що й сказати. Алімпій же сказав їм:
— Ходіть із Богом додому! Та хай вашим батькам від вас буде радість! Амінь!
Хлопці низько-низько вклонилися славетному ізографу Алімпію.
Та й побігли вниз стежкою до Хрещатицького болота. Бігли щодуху з такої крутизни, що іншим разом попадали б і скрутили б собі в'язи. Сьогодні летіли як на крилах. Десь посередині болота спинились. Ілько подав клітку з чикотнем Іванкові. Іванко поставив клітку на стежку і почав відв'язувати торочки піхов від пояса. Відв'язав і передав Ількові. Ілько прив'язав ножик до свого пояса і сказав.
— Ти не жалкуй за ножем! Я тобі ним виріжу насад і воїв з глею виліплю. Піду до Василя-корчажника і в нього в горні обпалю. Буде в тебе насад, як справжній, із веслами, з вітрилом і з воями!..
— І ти не жалкуй за чикотнем! Я його навчу абетки, і нам обом буде радість!
— І твоїй меншій сестричці буде від чикотня радість!
— Ага! Я їй розповідав, що в тебе живе справжній ручний чикотень!
НЕДІЛЯ
Унеділю сестра Катерина чомусь раптом сама вигнала на пасовище їхню Лиску. Як повернулась, то довго терла суконкою і крейдою бронзове люстерко. Дівчатам його привіз Микита, коли повернувся у рідну домівку по кількох роках мандрів. Якщо люстерко добре начистити, то буде добре видно не тільки лице, а й усю хату за твоєю спиною. Хтось із дівчат, подруг сестер, казав, що це сарацинське дзеркало. І тому воно таке добре, бо в нього багато срібла додали. Чи так воно, чи не так, але, якщо по ньому залізним чимось легенько вдарити, воно дзвеніло чисто і співуче. На зворотному боці дзеркала серед переплетіння візерунків ішли якісь чужі письмена. Якби дзеркало було Ількове, то він би його поніс до тлумачів на Торжище. Бо там було двоє чи троє людей, які знали чужі мови і письмо. В Ілька ті люди викликали і подив, і заздрість, і страх! Страх, бо це ж скільки років треба вчитися, щоб чуже письмо вивчити!.. Правда, то до вчорашнього дня, до вчорашньої суботи. Якщо і каменяр Симон, і калугер Алімпій сказали, що в нього добре виходить із деревом, то він таки стане городником!.. А городника ж без грамоти не може бути! Це дідусь засвідчив. Катерина потерла, начистила дзеркальце і довго перед ним чепурилася. Стрічки в коси заплітала, скляне намисто і дукачі приміряла.