— Ну то я попораю чикотня.
Ілько заходився коло птаха — воду замінив, бруд широкою скибкою вигріб. Настромив на тонесеньку паличку ожинові ягоди і поставив у клітку. Чикотень зразу взявся за справу. Дзьобне, відверне голову і зазирає на Ілька. Потім ще дзьобне і знов зазирає на Ілька. Взагалі, як сказав Михайло, птах у добрім здравії — пір'я почищене, лискуче, дзьоб чистий, очі не закислі. Але сказав, щО крила ще не розв'язувати.
Мати знов розпалила піч, щоб проварити розсіл, як загадав Микита. Аж тут саме й дівчата привели Лиску. Коли Ілько почув свист із вулиці. Тільки не такий, як ото Микита пальцями. А з вербового сюрчка. Це міг бути лише Іванко. Бо йому батько подарував справного перочинного ножичка. Гострого-прегострого із кістяною мережаною колодочкою і шкіряними піхвами. І ті піхви ще й закривались таким язичком, що вставлявся в петлю. А от того ножа, що йому дав Микита, коли вони ховались під сіном у возі, в Ілька не було. Певно, коли Ілько заснув, Микита забрав його назад.
Ілько вирішив, що наодинці з Микитою він попрохає в нього той ножик. Бо як же йому, хлопцеві, бути без свого ножа? Він же не безштанько якийсь!
Дзюркотливий свист сюрчка з вулиці знов повторився.
Ілько чомусь вхопив клітку за ликову петлю на дашку і вискочив на вулицю.
Іванко, чогось раптом у повстяній рудій шапочці-ковпаку, розхристаній сорочці, з поясом в одній руці і сюрчком у другій, кинувся до Ілька.
— Побігли швидше! Дорогою все розповім! — І більше не сказавши ні слова, Іванко помчав дорогою до Пузиревої оселі. Тільки п'яти миготіли. Ілько з кліткою кинувся за ним. Дрозд налякано затріскотів, але Ілько зараз на те не звернув уваги.
Раптом біля Пузирів Іванко різко звернув ліворуч і помчав, без сумніву, на Гончарі.
Ілько прискорив біг і зрівнявся з Іванком. Той на бігу намагався обкрутити і зав'язати пояс. З рота не випускав сюрчка.
— Що трапилось? — Запитав Ілько, відчуваючи, що щось таки трапилось.
— Бу-бу-бу, ди-ди-ди! — Пробубонів Іванко, не випускаючи із зубів сюрчка. Сюрчок, як і гадав Ілько, був вирізаний із свіжої вербової гілки. Вони бігли вже Гончарами по колодах, геть замащених висохлою рудою та зеленою глиною.
Праворуч і ліворуч широкої мощеної вулиці стояли за парканами, тинами і стовп'ям гончарські житла. І в кінці двору кожної садиби, чи то з правого боку, чи то з лівого боку, під схилом гори чорніли велетенські челюсті гончарських печей. З одних печей виймали обпалений посуд. В інші горна закладали тільки глечики і горщики, висушені на сонці. Ще в інших підпалювали дрова. А в кількох печах гоготів вогонь. І з челюстей, і з верхнього отвору виривався чорний дим і летіли іскри. Тут за хлопчаками прив'язались якісь два собаки і зняли страшенний гавкіт.
— Іванку! Не біжи! Бо вони нас порвуть!
Іванко якось обкрутив на ту мить пояс і вийняв із рота сюрчка.
— Та не пор-вуть! — нахилився, схопив грудку глини. Пожбурив у собак, та не поцілив.
А вже за ними бігли три собаки.
— Тримай! — Ілько передав на бігу клітку товаришеві. На бігу, не спиняючись, підхопив добру грудку. Розвернувся і загилив у найближчого собаку. Влучив. Пес перекинувся і заскавулів з такою силою, що аж у вухах залящало. Підхопився і, підібгавши хвоста, кинувся геть. Інші собаки спинились, наче роздумуючи, що робити. Геть не побігли та й за хлопчиками знов не погнались. Стояли і тільки розгублено брехали.
— Скажи — куди ми біжимо? Що сталось?
— Ху-ху-ху! — Ніяк не міг вирівняти дихання Іванко, спинившись на мить. — Ми з батьком пішли до каменяра. А він каже — має прийти Алімпій, роздивитися стіни. То батько пішов на Торжище. Я побіг до тебе.
— Ага! — зрадів Ілько. — А чому ми отако біжимо? Треба було через наш Житній торжок, поза Торжищем і Богородицею та на Боричів Тік, та Боричевим узвозом!
— А про Чорну грязь за Богородицею забув? Про болітце зразу за нашим торжком? Тут я стежу знаю — зразу за садибою Василя-корчаж-ника є стежка по схилу. В дощ і взимку по ній не видерешся. А зараз вона вибита, як черінь печі! Видеремось на схил нашої Хоревиці. Потім в опадку під мостом і зразу на Боричів узвіз. І гоп! — ми біля Подільської брами!
Вони швидко дістались до останньої, найбільшої гончарської садиби. Хотіли вже звернути за паколля*. Коли відчипилась хвіртка у добрій брамі і на порозі постав майстер-корчажник — Василь.
— Куди поспішаєте, хлопці?
— Добрий день вам, господине Василю! — В один голос відказали розпалені хлопці. — Ми поспішаємо до Алімпія.
— То що — таки правдв, що він згодився розмалювати князю його церкву?
— Каменяр Симон сказав батькові, що Алімпій прислав вістуна, що в обід прийде подивитися стіни і тиньк.
— Он як? А ви що, хочете піти в науку до Алімпія?
— Ні-і! Ми хочемо на нього подивитись, — разом відповіли хлопчики.
— Ну Алімпій, то Алімпій! Ви б краще пішли та подивились на золоту перлину на Параскеві! Поки не вкрали...
Паколля — тин із загострених товстих жердин.
Ілько аж похолов. Враз у роті пересохло. Та він якось спромігся спитати.
— Господине Василю! Хіба з церкви можна красти?!
— Красти ніде не можна! Але крадуть, та ще й як крадуть! Є такі умільці — із церкви винесуть і шати, і панікадила, і ризи. Таті, одним словом! Ну, та, бачу, вам до Алімпія кортить, то поспішайте!.. Та ще не забудьте перлину побачити!
— Господине Василю! А ви її бачили? — Бадьоро запитав Іванко.
— Та ще на ранковій службі. Сьогодні людей було — не проштовхатись! Певно, що весь Торжок наліз! І як воно отако зразу люди взнали, що об'явилась ота золота перлина? — гончар Василь почухав руду потилицю й узявся за хвіртку.
— Бувайте здорові, господине Василю! — Попрощались із гончаром хлопці.
Обминули подвір'я гончаря і полізли вузенькою стрімкою стежкою вгору.
Вони підіймались вгору північним схилом Хоревиці, а за спиною в них лишилась гора Клинець.
Якщо на Гончарах селились гончарі, на Кожум'яках — чинбарі, кушніри, лимарі, то на Клинці що не двір, то все різні майстри — і лучники, і шевці, і каменярі, і різбярі. Навіть один був ізограф-іконописець. Правда, це не його була садиба, але він її винаймав.
Вони піднімались усе вище. І тепер навіть з половини схилу Хоревиці було видно, яка велика Гора. Просто понад урвищем Копирового кінця, Кожум'яків, Гончарів підносився пас могутніх стін-городень. Гори, княжого міста, стольного града Києва. Добре зрубані кліті вимащені товстим шаром глини. То геть білої, то ледь-ледь вохристої, то ледь заленкуватої.