Місцями густі вербові лози щільно перевивали колючі пагони ожини.
Ілько на ходу зривав стиглі ягоди і кидав у торбинку. З'явився чи-котень — тепер Ілько нікуди не йшов без торбинки. В цю торбинку Ілько збирав ягоди, а ще в лубову коробочку ховав коників-стрибунців. Ця коробочка теж весь час була в торбі.
Коли перебродив через мочарини, то весь час йому об ноги вдарялись наполохані рибки. Певно в'юни чи явдошки. Бо для карасів тут було в цій, залитій водою траві, замілко.
Сонце швидко нагріло мілку воду. Мілка тепла вода була прозора, але ніби з якимось легким золотавим відтінком. Де-де не купинах із соковитої заплавної трави визирали дрібненькі-дрібненькі квіточки ясного лазурового кольору. Ілько не знав, як вони називаються. Але вони йому страх як подобалися. Цікаво було їх понюхати — а чим вони пахнуть? Але треба було поспішати — як сказав Микита, так треба робити!
Ось і знамениті Три верби на березі Почайни. Не такі ті Три верби високі — є набагато вищі. Але тут з одного кореня зразу виросли три товстенні дерева. Не один раз у них била блискавка. Та кожного разу вони загасали. У крайнім від води стовбурі вигоріло здоровенне дупло. У ньому могли вільно сховатися від дощу двоє людей. Траплялося, коли хтось ловив рибу на снасть, а не сіткою, і потрапляв тут під дощ, то ховався в тім дуплі. Ось і вогонь хтось у дуплі розводив. Та мав тяму — коли скінчив чи грітись, чи куховарити, то залив багаття водою. Це показували сліди потьоків висохлої золи та вуглинок.
На північ зразу від Трьох верб, скрізь на зеленім лузі, мов дірки на свитині, блищали блакитні малесенькі озерця. Ілько повище закачав холоші штанів і почав бродити краєм одного озерця. Пхав корзину під кущі рогози та осоки. За кожним разом витягав добрих золотавих карасиків. Аж туг почувся здаля свист. Свист просто летів, ковзався над іскристим блакитним плесом Почайни.
Ілько вискочив із води, позагортав з трави тріпотливих, блискучих, мов мідні зливки, карасиків, до корзини. Підхопив за шлеї та й побіг по м'якій шовковистій траві. Час від часу, вступаючи в мочарини і розбризкуючи іскристі бризки.
Якраз до Трьох верб Микита підганяв нову, тільки вчора просмолену, довбанку. Микита просто летів на ній, ніби налазячи на склисті струмені. Саме тут було вузьке місце Почайни, і тому течія в цьому місці прискорювалась. Перед берегом Микита затабанив* і човен плавко підійшов і вперся носом у піщаний уріз води. Ілько до брата.
Зазирнув у довбанку. На мостині перед першою опругою лежало два добрих судака, три щуки і аж чотири чечуги (стерляді).
— Микито! Чечуги теж на блешню ловиш?
— Ти, братіку, давай швидше наскуби м'якої травички та побільше! — І Микита кілька разів крутнув правилкою біля боку човна. І човен знов став рівно під берегом. Бо його вже почало стягувати вниз течією.
— Висипай карасів та давай сюди корзину, — наказав Микита. Ілько подав.
Микита засипав дно травою і поклав туди, скрутивши калачем чечуг. Ще попрохав трави. І згори заклав риб травою.
— Тепер подавай карасів. Не всіх. По-одному. Микита обережнень-ко і рівненько поскладав карасів, щоб з-під них і трави не було видно.
— Давай траву!
Ілько подав оберемок м'якої болотної трави. І Микита добре вкрив карасиків травою.
Потім знов виклав карасиків і притрусив болотним зіллям. І ще раз так зробив.
— Стражники тебе спинять — ану покажи, що вловив. Ти не бійся, покажи. А вони скажуть: то в тебе згори карасики! А що під ними? Що ти під тим зіллям ховаєш? Чи не красну рибу? Ти тоді відхили траву. Тільки, боронь Боже, не роби нахапцем. Не поспішай, не шарпайся! Так нехотя, поволі, відкрий їм. А там їм знову — карасики! Ну, брате, поспішай додому! І не бійся стражників!
Та Ілько стояв і не йшов.
— Що тобі?
— Микито! І я хочу щось вловити на блешню!
— Гм, ну що ж... Тільки не тут. А попливемо до Ситомлі. Та гляди мені, обережно закидай. Бо ще себе за вухо вловиш!
Тільки Микита вигнав човна на стрижень, Ілько загилив важку блешню. Та так невдало, що ледь не зачепив старшого брата.
— Слухай, малий! Ти можеш налигачем по вуху попасти, а тут у цілу річку не можеш добре блешню метнути? — Розсердився Микита.
Та снасть не забрав. І вже не працював правилкою, а пустив човна за течією. Ілько ще закидав і витягав снасть без усякого успіху.
Човен же швидко зносило течією до Трьох верб. Микита тільки поблажливо посміхався, але не заважав братові. Терпляче чекав, коли малому набридне закидати та витягати снасть безо всякого успіху.
Зрештою, Микита направив човна до берега, саме туди, де Ілько рвав траву.
— Микито! Дивись! Он риба! — Показав Ілько просто в тінь, що падала від купи осоки на воду.
— То гати в нею блешнею! Раптом зачепиш! — Засміявся Микита. Ілько примірявся, замахнувся снастю і випустив її просто в тінь під
зелень.
Тієї ж миті вода скипіла, розлетілась на бризки — і в повітря піднеслася здоровенна щука! З гучним плюскотом впала у воду. З неймовірною силою вдарила хвостом, звелась угору і залетіла просто в човен! Та перш ніж вона встигла напружитись і вискочити із човна, Ілько накинувся на неї, притис до дна всім тілом. Щука виявилась довша за Ілька! Але він несамовито вхопив її за черево біля плавців. Стис у запалі з такою силою, що здавалося, своїми пальцями протне їй черево. Та щука під хлопчиком все одно не вгавала. Згиналась і розгиналась, наче велетенська пружина.
— Хапай її в очі! — Заволав Микита і двома неймовірної сили гребками весла вигнав човен просто на похилий трав'янистий берег.
Вискочив із човна. Вхопився за перші опруги і потяг човна по траві далі від берега.
Просмолене, вилощене днище послизьгом пішло по шовковистій болотній траві.
Ілько від сильного руху човна перехилився набік, і щука прудко вислизнула з його рук. Зігнулась у дугу, розправилась і вилетіла в мочари-ну, наче камінь з пращі.
Микита миттю схопив битак. І тільки щука на якусь мить зупинилась, істиком* ударив її в основу голови. Щука кілька разів мляво вигнулась в один, в другий бік — і застигла.
Ілько підвівся в човні. Але не втримав рівноваги і впав у траву. Микита різко озирнувся на звук і гостро кинув.