— Голод не тітка! Навчить коржі з салом їсти. Ось тобі грушки, пригощайся. Та ходімо швидше — треба все на пасовищі зробити.
— Слухай, Ільку, груші ж іще не свячені. Я не їстиму.
— Це груші-падалки. А святять ті груші, яблука, що з саду-вертограду. І дикий мак-самосійку не святять. Бо він окремо для заговору проти нечистої сили. їж, вони солодкі, як мед. Бо мед ще сьогодні не можна їсти.
— А ти чого грушок сам не їси?
— Бо я смокчу сухий сир — курт.
— Ну, тоді я їстиму грушки. — Згодився Іванко, поставивши клітку та перебираючи в Ілька грушки. — А для чого ти торбу взяв?
— Бачиш, птах — це вже якесь та моє господарство. А в господарстві птиця і худоба мають бути нагодовані. Там, на пасовищі, під Щекавицею та Юрковицею, ожина справжніми нетрями розрослася. Вже багато стиглої. От я й назбираю для нього ягід. Вишень же в мене нема.
Іванко з'їв кілька грушок і виголосив:
— Справді, грушки, як мед. Тітка з Білгорода приносила. Набагато більші, але не такі. Ці дрібні, та солодкі, як крихта меду. — Потім Іванко озирнувся на всі боки, а вони вже підходили до мосту, і зашепотів зі страшним притиском, просто засичав:
— Знаєш, я тобі таку велику таємницю розповім, що ти навіть і не здогадуєшся! — І просто вперся лицем в лице Ілька.
Він від несподіванки здригнувся всім тілом і відсахнувся від товариша. А той радісно зашепотів, наступаючи на Ілька:
— Бач, чим більша таємниця, тим вона страшніша! Бач, ти вже злякався! — Радів Іванко і розмахував кліткою. Дрозд-чикотень вкотре налякано затріщав-заскрекотав.
— Іванку! — Вже опанувавши себе, сказав Ілько. — Давай я нестиму клітку, а ти поїси грушки. Я ж для тебе старався...
— Грушки я доїм потім. Я тобі хочу розповісти одну страшну таємницю.
Ілько вже подумав: "Як він мені розповість свою таємницю, тим пак, страшну, то тоді й я йому маю розповісти. Бо я його справжній друг. Та цього не можна зробити, бо з усіма нами трапиться біда. Яка завгодно!".
І тоді Ілько винайшов спосіб, як встерегтися:
— Ти комусь давав слово, що мовчатимеш? Чи ти клявся і божився, хрест цілував?
— Ні, — зніяковів Іванко. А далі вів своє: — Але це таємниця страшна, бо все робилося таємно. Ми були і в Треполі, і в Халеп плавали. Ми найперші там були і набрали найкращої пшениці. А тоді спустились до Росі. І там узяли найкраще просо. А батько мій з купцями із Переяс-лавля змовився, і вони йому кілька корчаг солі продали. І до устя Росі приїхали торки. І батько в них за ножі та стріли такі килими обміняв, що , й у самого князя у Вишгороді, у його златоверхому палаці, нема. — Іванко так поспішав все сказати, що йому духу не стало. І він замовк.
— Та яка ж тут таємниця? Всі, хто може, дістають сіль потайки від княжих тіунів, мечників та стражників.
— Е-е! — Знов завівся Іванко. — Це тільки початок. Ми добряче повантажились. Але нам пощастило: цілу добу віяв низовий вітер. Наш човен на веслах та під вітрилом ішов угору по Дніпру, так само, як ми спускались. І нам ще пощастило, що батько взяв одного рибалку. І той знав усі одмілини і броди вгору по Золотчі до Долобського озера.
— Ну, це хитрість! А не таємниця. Бо там течія слабша, ніж у Дніпрі, і легко йти на північ угору.
— А от і не вгадав. Таємниця в тому що на Долобськім озері, при Чор-ториї, на нас чекали новгородські купці. Вони туди таємно прибули на чернігівських човнах. І там батько продав їм за дзвінке срібло і корчаги з пшеницею, і кулі з просом, і половецькі килими. Правда, один лишили собі.
— То де ж таємниця?
— Таємниця в тому, дурний ти, Ільку, що понад половину товару батько продав по найвищій ціні за чисте німецьке срібло. І не сплатив жодної куни* базарного мита! Тепер у батька стільки срібла, що він зможе на Покрову поставити могорич купцям-братчикам із церкви Богородиці на Торжищі. Таємниця, що новгородці відбули вже до Риги, і ніхто не скаже, що звідки вони взяли. От присягайсь, що ти нікому не розповіси цю таємницю!
— Чого і кому мені про купецькі хитрощі говорити? Купці — то купці. А ми — теслі, древодєли. Нам купецькі таємниці ні до чого...
— То ото ти такий друг, що не хочеш присягнутися, що збережеш таємницю?
— Я тобі друг, Іванку! І заприсягаюсь, ось тобі, цілую хреста! — Ілько витяг з-за пазухи малесенький мідний хрестик на міцній шовковій шворці. — Не скажу нікому вашої купецької таємниці!
* Куна — грошова одиниця часів Київської Русі.
— От тепер ти мені товариш! — Іванко аж стукнув товариша по плечу. — Бо мені так кортіло комусь таємницю розповісти. І щоб ніхто не виказав. Тепер я такий щасливий! Дай, я знову понесу клітку!
— Ти з'їж грушки, бо оно вже Оболонська брама. За нею нам треба до праці братись.
Іванко ласував падалками, а Ілько все смоктав свій "турог", чи то "курт".
На брамі один зі стражників пожартував, бо нікого не було в цей тихий передвечірній час, і він нудився від неробства.
— Дрозда повели на леваду попасати?
— Ага! — Відгукнувся Іванко. — Попасемо його з коровами, може, з нього буде пташине молоко.
— Го-го-го! — Зареготався весело стражник. — Оце пішли дітки язикаті та меткі. їй же, ми такими не були! — Він ще щось говорив, враз відійшовши від дрімоти.
А хлопці вже поспішали через витолочене тирло туди, куди показувала тінь від могутнього самотнього явора. Схили пагорбів, що підпирали Щекавицю, були круті та порізані ярками. Що туди ні будуватись, ні сади зводити, ні випасати худобу не підходило. Зате тут все обплетено колючими довжелезними пагонами ожини і на гребенях крутих грудів, і в опадках. Навіть колючі тернові кущі пообліплювали незліченні колючі вервечки ожини. Ягоди рясно вродили. Хоча чорних, сизо-синіх, достиглих було небагато. Зате тернових ягід, глоду і порожевілої шипшини, здавалось, було не менше, ніж листя.
Хлопцям доводилось обережно підходити до кожного сплетіння ожинових лоз. Колючки на ожині здоровенні. І всі загнуті назад, як гачки. Навіть на листі знизу малесенькі колючки. Але як влізуть у тіло, то відчуєш біль зовсім не слабенький! Ще й треба було так рухатися, щоб колючки не роздерли ні штанів, ні сорочки. Але таки Ількові один пагін вчепився зразу по всьому подолу сорочки. І тоді Ілько одразу згадав того городника дідового Бориса. У нього під каптаном сорочка була заправлена в сірі вовняні штани. Поперек перетягнуто широким шкіряним ременем. Аж на дві окремі пряжки! От такі штани і сорочка, заправлена в них, були б у цьому ожиновому "саду" дуже доречні. Іванкові більше пощастило — він тільки трохи подер закасаний лівий рукав. Хоча стиглих ягід було менше, ніж зелених, та коли ще було далеко до заходу сонця, як хлопчаки набрали повну торбу ожини. Як ожина була достигла, то пустила сік, і на старій сірій торбі з'явилися темно-пурпурові плями. Довелося Ількові зняти торбу з плеча і нести в руці.