А ще разом із конем у ворота вскочив рудий здоровенний собака. Із лобатої широкої морди звисав здоровенний язик. Здавалося, що землі дістане. Пес зразу кинувся*до Ілька та батька. Але кожум'яка Карпо крикнув на пса. І той поспішив у тінь під будинком. Порився ще глибше у вже виритій ямі та заліг туди, важко хекаючи. Кожум'яка Карпо незабаром зліз із низького коника. Кинув повід підмайстрові і показав на стайню. Підійшов до батька та Ілька і виголосив, радісно посміхаючись і розводячи руки:
— Бог поміч! Кого я бачу?! Я сподівався на четвер, а ви вже, сусіде, кінчили справу!
— Доброго здоров'я, господарю! Ще не скінчив вам, а тільки закінчую. Зараз покличу хлопців — нехай опустять у яму. Тоді діло піде швидше. Дасть Бог, і під вечір скінчимо.
Кожум'яка Карпо, видно, що був напідпитку — тому був такий лагідний та люб'язний.
— Сусіде! Ходімо пообідаємо. А тоді скінчите діло.
— Ні, господарю любий. У мене свій закон: скінчив — тоді до столу чи... додому. Гукніть краще хлопців — потрібна допомога.
Господар гукнув своїх хлопців, а сам пішов до стайні.
Прийшли парубки. Стали, схилились по боках чану. По двоє, разом із батьком, уздовж бокових дощок, один позаду взявся знизу. А спереду нікого не було.
— Ну, хлопці, разом! Раз, два, три! — Скомандував батько, і всі одночасно випростались і понесли всю споруду до ями. Обережно її опустили, щоб стовпи точно зайшли у дірки, вириті для них у рудій глині.
— Ходіть, молодці, здорові. Покличу вас після обіду.
Вони й пішли до великої діжки вмиватися, відтирати руки синім глеєм.
А батько тим часом почав насаджувати одну дошку на другу, таким чином зводячи боки дерев'яного чану. Тут уже, як сказав би дідусь, пішла "золотарська справа". По торцю кожної дошки батько малесенькою прегострою скобелкою у зрізі нижньої дошки робив заглибину. Починав від одного стовпа і вів до другого ні на рису не збиваючись. Виходила з круглого отвору скобелки одна довжелезна стружка. І ніде вона не порвалась! Але Ілько бачив, якої напруги це коштує батькові! Великі краплини поту повиступали на скронях. На кінці носа висіла прозора краплина. А жовна в батька грали під засмаглою, добре виголеною шкірою, ніби він щось тверде намагався розгризти. І в кожній нижній дошці виходив неглибокий жолобок по всій довжині дошки. А верхню дошку, яка мала накрити нижню, батько готував по-іншому. Він брав наструг, теж вигострений, як бритва. Батько так перевіряв лезо, чи гостре: якщо голить волосся на передпліччі, значить, можна ним робити діло. І він тим настругом так зчісував грані тонкої сторони дошки, що вони точнісінько лягли в заглибину нижньої дошки. Так батько з'єднав усі дошки.
Зняв шапку і струсонув темним волоссям. Воно було так само мокре, як в Ілька після тягання дощок.
А кожум'яцьке кодло в цей час пообідало і відпочивало. Хто в холодку на широкій призьбі примостився, хто пішов у стайню та задрімав на купі сіна. Навіть рудий пес заплющив очі. Проте пащеку не закривав.
— Хух! — Сказав голосно батько і змахнув шапкою. — Таки зморився, трясця його матері. Ти що там робиш?
— Скручую стружки в рурочку. Я з цих стружок сплету щось.
— Ну дивись, спробуй. Може що із "смолки" й вийде. А нам тепер треба будити хлопців. Хай заливають чан.
Тільки батько та Ілько попрямували до стайні, як собака підскочив і загарчав на них. Гарчав неголосно, але верхню чорну губу задер і вишкіряв гострі білі ікла.
— Не руш, синку! А то ще за литку вхопить! — І тоді на весь голос, — Гей, хто там не спить, відженіть собаку!
Але ніхто, крім русявої кирпатої дівчини, на його крик не з'явився. Вона й прихопила собаку за шкіряну обручку.
— Що вам, мій господине? — Спитала дівка, не відпускаючи собачу обручку та садовлячи пса коло себе.
— Треба збудити молодців, щоб наливати воду в чан.
— Господине, ви самі їх будіть. Бо я — чага. Якщо я їх підійму, вони мене потім поб'ють.
— І що — б'ють?
Дівка озирнулась на всі боки і мовчки ствердно кивнула головою. Ільків батько скрушно похитав головою і сказав:
— Ти, дівчино, тримай собаку. Ільку, збігай до стайні. Збуди тих. І потім цього, що на призьбі.
Ілько так і зробив. Парубки повставали і, лаючись хто вголос, хто під носа, почали тягати з колодязя воду корбою і носити до нового чану.
— Господа молодці, обережно наливайте, щоб було видно, якщо вода протече на землю.
Парубки нічого не відповіли. Мовчки один крутив корбу, витягаючи прив'язане легке соснове цебро із важким дубовим дном. Другий переливав у відра. А відра вже носили наймолодший кожум'яка і підмайстер. Воду з цебра у відра переливав той боєць із синцем на скілиці.
Коли вода перевершила шов між верхніми дошками, Ільків батько зупинив парубків. І вони знову порозходилися по своїх місцях. Батько ж вийняв із берестяного кошеля доброго дубового цвяха і одним ударом киянки загатив його в дошку рівнесенько на узрізі води. Подивився на всі боки і побачив добрий окоренок.
— Ходімо, Ільку, посидимо, почекаємо, поки тінь отуди впаде. — І батько встромив скіпку в землю.
— А тоді що?
— Якщо за цей час вода і на палець не спаде — робота зроблена. Можна брати плату і йти додому.
— Тату, я їсти хочу.
— Синку, терпи. Я теж хочу їсти.
Вони сиділи довгенько, аж Ількові почало бурчати в кишках.
Тим часом із стайні вийшов муций* жовтаво-половий коник із майже білою гривою і довгим, аж до землі хвостом. Він пройшовся подвір'ям, спинився біля новозрубленого чану і почав його облизувати і пробувати на зуб ребро дошки.
— Ану гей! — Замахнув на нього батько шапкою, і коник шарпонувся набік і пішов до колодязя. Посунув свою цікаву морду у порожнє цебро, що стояло на цямрині зрубу.
Цебро з гуркотом полетіло в колодязь, закрутилась корба. Ручкою вдарило коня, і він шарпонувся набік. Збив здоровенну порожню діжу, і вона покотилась із страшним гуркотом до брами. Закудкудакала ряба курка, виводячи з-під діжі виводок курчат. Діжа вдарилась о браму, аж загуркотіло на весь куток.
Ілько рвучко підвівся на ноги. Але велика батькова рука перехопила його за крайку і повернула на місце.
— Сиди! Бо ще подумають, що це ми завели веремію. Подивимось, що далі буде, — обернувся із прихованою усмішкою в очах Ільків батько.