Не лишилося того спокою, що був уранці. Знизу, від гирла Почайни, швидко, наче за нею хтось гнався, пройшла велика лодія-набойна. І спинилася проти Глибочицької брами. Тієї самої, якою вони пройшли до притисків. Із брами виїхала кола з височенним плетеним кошелем.
По здоровій строкатій кобилі Ілько одразу впізнав сусіда — візника Стефана. Бо перша садиба від них навкіс через шлях — то його, Стефана, володіння. У нього ворота широкі на дві стулки. Над ворітьми — дашок. Бо візник Стефан має два вози-коли та двох коней. Він купцям та ремісникам-майстрам на тих колах разом із сином возить усякий товар і речі. І ще Стефан — церковний староста при церкві на Житньому торжку. Його садиба міцним парканом обнесена. То Ільків батько та брат Михайло спорядили такий паркан! Закопали добрячі дубові стовпи. Видовбали в них пази. І в ті пази забили товстенні дошки. Ще голуб'ятня в них стоїть на високих стовпах. Просто як дзвіниця. її здалеку видно. То голубами забавляється Стефанів старший син. Голуб'ятню робив середульший Ільків брат — Михайло. Дідусь казав, що робота чиста, справна. Але в Михайла до теслярства душа якась млява.
Тут Ілько повернув голову і побачив, що біля його лахів стрибають одразу аж три ворони! І намагаються щось видобути з-під одягу. "Та вони ж хочуть моїх жуків-музик поцупити!" — враз зрозумів Ілько. І, як ошпарений, кинувся вперед. Поспішав з усіх сил! Та загрібати було важко, бо в одній руці затис здоровенну скойку. Та й течія, чим ближче він підпливав до правого берега, ставала сильніша та зносила його вниз.
А тут ще під якийсь човен він ледь не потрапив! Весла пронеслись над його головою. Ще й веслярі страшенно його вилаяли, що він у них попід ногами теліпається.
Але він нічого їм не відповів — треба швидше дістатись до берега і прогнати ворон.
Та хоч як поспішав Ілько, врятувати очеретину йому не вдалось. Коли він уже біг, спотикаючись, по піску до одягу, одна ворона висмикнула з-під штанів очеретину і низько полетіла над водою. Дві інші кинулись за нею, намагаючись відібрати здобич.
Ілько роз'ярився від люті! Адже він так хотів показати Іванкові та іншим хлопцям тих жуків вусачів-музик!
Спересердя Ілько вгатив черепашкою об кривий сосновий стовбур, який чомусь лежав наполовину у воді, наполовину — на піску. Скойки черепашки розбились, і відкрилась її оранжево-рожева м'якоть.
Ілько вдяг штани, добре обкрутив очкур і запхав чопик в петлю на штанях. Вирівнюючи очкура, повертався навколо, щоб плечі, спина і груди обсохли під палючими променями. І побачив, що ці чортові ворони знову з'явились неподалік. І почали боком, боком підскакуючи наближатися до розбитої черепашки.
Такого нахабства Ілько вже не міг стерпіти! Схопив невелику глиняну грудку і, не цілячись, щосили жбурнув у найближчого птаха. Певно тому, що намагався якнайшвидше вдарити ворону, удар був несильний. Але ворону таки збив з ніг. І вона одразу ж підскочила, відчайдушно каркаючи. І швидко полетіла геть.
За нею інші підстрибнули і знялись на крило.
— Ільку! — Покликав батько. — Ану облиш ворони ганяти! Піди краще подивися, що там біля Глибочицьких воріт діється?
— Ви, батьку, про Стефана?
— Авжеж!
— Я — зараз!
Але озирнувся Ілько. Всі три ворони знову бочком наближались до розбитих скойок черепашки.
Тоді Ілько вирішив краще кинути черепашку рибам у воду, ніж її м'якоть з'їдять ворони. "Риби хоч з'їдять, так виростуть, і потім їх можна вловити і засмажити. А ворону?.."
Піднімаючи розбиту черепашку, він раптом відчув, як зі слизької м'якоті йому на долоню наче біб викотився.
Хлопчик переклав потрощену скойку в другу руку і подивився на те, що в нього лишилось на долоні. А це виявилася велика намистина, як яєчко, округла, рівненька. Один кінчик тупіший, другий — гостріший! І дивного кольору: якогось сріблясто-золотавого! І слів не підбереш, щоб точно назвати, якого вона кольору була!
Ілько поколупав її нігтем — тверда, наче скляна. Але от світилась ізсередини. А от скло так не світиться, це точно.
Ілько поклав розбиту скойку до ніг, щоб нахаби-ворони не схопили. Та й почав катати ту намистину на долоні. Тільки тоді збагнув, що в ній нема дірочки для нитки! І з кожним рухом по долоні та дивна намистина спалахувала все новим і новим відтінком то золотавого, то сріблястого.
Ілько не міг відвести очей від намистини.
— Ілько-оооо! — Долинуло до нього. — Я тобі що загадав?
— Тату! Я таку намистину знайшов! Вона вся світиться! Я вам її принесу
— Іди, куди тобі сказано! Потім покажеш.
Ілько злякався сердитого батькового голосу та чимшвидше побіг до Глибочицьких воріт. У лівій руці він так затис намистину, що йому аж пальці стерпли.
Біля Глибочицької брами на березі стояв віз-кола із височенним плетеним кошелем. Із того лозового кошеля вантажники обережно виймали величезні корчаги. Та й несли їх до великої купецької лодії з широкими нашитими боками. Там, у самім човні, теж стояли носії. І вони обережно вкладали корчаги боком на солом'яну підстилку. Обережно закривали згори сіном, а тоді — шаром соломи. При возі стояв високий чоловік у вишиваній сорочці. Ніби буденна сорочка, а вишита, як святкова. Здоровенну кобилу він пригощав чимось зі своєї широкої долоні.
Сьогодні в нього, як і в усіх на Хоревиці, будній день. Та Стефан завжди в чистій вишиваній сорочці, рудих вовняних штанях і справних чоботях. Тільки дьогтю він на них не шкодує. Де з'являється візник Стефан, там одразу дьогтем за версту несе. Ось що в Стефана ще дивне: візник, а ні батога, ні ванди* в нього нема. Ількові давно кортіло про це взнати. Зрештою, він не втерпів і спитав у візника Стефана, чому його син з вузлова-ним батогом править конем, а в нього навіть хворостини нема.
Візник Стефан огладив довгі вуса і коротку бороду і вирік, піднявши вгору палець:
— Сказано давно, і то мудрими людьми: жінкою та конем найкраще правити словом! Але хто ж це розуміє? От!
Ілько з такого пояснення нічого не зрозумів, але ще випитувати не наважився. Негоже дорослим .понад міру докучати.
Ще біля воза тупцював чорнявий чоловік і доглядав, як із плетеного кошеля носії виймають здоровенні глеки-корчаги. Горло в них вузьке, а дно гостре. На землі корчаги не встоять, тому їх вкопують у землю сторчма. А коли перевозять порожні, то на боці, а для повних роблять дерев'яні стійки.