Батько потер половинки. Одну собі, другу — Ількові. їжа з огірків ніяка, а от задоволення справжнє. Редьку теж враз упорали з великою охотою, прикурюючи по шматочку коржа. І запили все кисляком.
Тим часом і в заплаві Почайни, де споряджали нові човни, і на тому березі іногородні холопи-веслярі та подільська голота заходились обідати.
Купець із прикажчиком спустились униз — ішли обідати до себе в садибу за сторожовою вежею. Правда, торговець деревом не втримався і спинився, щоб оглянути батькову роботу. Уважно оглянув все і наставив пальця на свого прикажчика:
— Бачиш, який порядок? Усі знаряддя — в козубі. Кора, до скіпочки, в купу складена. Бо це майстер, вільний чоловік. А холопу байдуже. Він, як свиня, навколо себе смітить. Тому над холопом треба завжди батога тримати і пильнувати його працю! Зрозумів? Запам'ятав?
А його прикажчик тільки головою кивав та пригинався в поклоні. І вони обоє попрямували до брами глибочицької. Купець виставив уперед бороду і черево. Прикажчик — півкроку позаду. Витяг уперед шию і вивернув голову, немов хотів зазирнути в очі хазяїну.
— Синку! Я трохи покуняю. Ти піди та помий горщики й ложки он з водотоку, що з-під валу вливається в Почайну. Там вода джерельна.
І батько насунув на очі шапку та враз заснув. Ілько побрів по розпеченому брудному піску до водотоку. На тім березі Почайни холопи-веслярі іногородні не тільки юшку сьорбали з великого казана, а й бражку пригубили. Бо хтось із них у кугички свистів, хтось палицею по сковороді вибивав, а хтось і пісню загорлав.
До водотоку з другого боку підійшов літній чоловік набрати води в неполив'яний пузатий глек.
— І ото по такій спекоті ще й пісні співати! Гуляє голота!
— Так, господине, — чемно погодився Ілько. — їм же немає чого робити: своїх хазяїв-купців чекають...
— Молодець, хлопчику! Яко дорослий розважаєш. Але ось тільки на Торжищі домовляться про ціну з іншими купцями, то буде холопам роботи. І зерно принести з торжища, і на струги повантажити. А там будуть проти течії гребти, що хребти їм тріщатимуть. Жили собі пообривають, поки збіжжя до Риги та Смоленська доставлять. Пекельна робота — гребти проти течії!
~^Так, господине, — чемно погодився Ілько і продовжував відмивати горщики.
А чоловік поставив собі на плече здоровенного пузатого глека та й пішов до гурту веслярів, що сиділи біля вогнища нижче по течії Початій.
Як повернувся Ілько з чистим посудом до затінку під коморою, то батько спитав його, наче й не дрімав:
— Бачив, який водогін справний? А помітив, що три дірки зроблені і закриті чопами? І що всі дірки різні? І чіп, як відкрив, то не треба в руці тримати. Бо чіп на мотузці висить.
— Ага, тату! Хтось до-обре все придумав!
— Не хтось, синку! То наш дідусь спорядив усе сам! Якби не було цього водогону, то не було б ні тебе, ні мене.
— Чому?!
— А тому, що колись і наш дід був молодим, гарним і веселим парубком. Добрий був проноза і заводіяка. Я сам чув, як дуже старі люди про ті далекі часи згадували. Все наш дідусь тоді влаштовував якісь забави з гульбою, ігрищами, боротьбою та й бійками. Траплялось!.. На всю Па-синчу Бесіду навіть славився!...
— То дідусь наш не завжди під Хоревицею жив?
— Та ні, жив у самім тому краю Подолу, за Ручаєм, за Пасинчою Бесідою. Отам і влаштовував з хлопцями ігрища та гульбища. І люди не йняли віри, що він буде добрим хазяїном. Бо йому вже давно був час одружуватися, а він все гуляв і гуляв...
— Як наш Микита? — вихопився Ілько.
— Е-ее, синку, ти ще малий, щоб до когось мірку міряти... Ти краще слухай! І сталося так, що уподобав він собі одну красну дівку, тобто нашу покійну бабусю, царство їй небесне! І дуже хотів її взяти собі за жінку. Та її батько — значить, мій дід — сказав нашому дідові, що він віддасть свою дочку за нашого дідуся, якщо той доведе, що справді може добре працювати, а не лише влаштовувати веремії. Тоді наш дід попрохав своїх друзів допомогти йому. Вони всі скинулись і купили найкращі дубові колоди. Вистояні, висушені.
А далі наш дід від Великодня до Покрови розколював, випалював, видобував і підганяв колоди, щоб вийшли добрі рури для водогону. Його друзі хотіли йому допомогти. Бо всі вони були чи теслями, а чи лодій-никами. І то добре знали сокиру і тесло. І всі вони були в однім приході церковнім. Але він затявся: "Ні! Я маю довести її батькові, що все один можу спорудити!". І він, дійсно, сам-один зробив усі колоди-рури. Ну а вже прокладати їх від джерел йому громада допомагала. Отак наш дід і слави від людей зажив, і дружину собі виборов!.. А тепер, синку, ходімо працювати. Воно, звичайно, ще спека. Треба було б ще відпочити. Але роботи ще гай-гай!
Тепер батько шнуром, натертим вугіллям, з Ільковою допомогою відбив уздовж плахи рівні смуги. Далі рівнесенько по тих смугах долотом понадбивав неглибокі дірки. У ті дірки вставив усі свої п'ять довгих залізних клинців. Ходив від одного до другого і розмірено вдаряв замашною киянкою. Коли кілки занурились майже до голівок, дерево затріщало, зарипіло, і з легким ніби стогоном осіла на пісок готова дошка.
Батько з одного боку висмикнув із землі дубові кілки і відтяг свіжу дошку.
А сонце пекло на всю силу і не збиралося пом'якшувати свої промені. Запах розігрітої живиці просто залив усе довкола. І здавалось Ількові, що вони не на березі Почайни, а десь у Пущі-Водиці, в сосновім бору.
Ту частину плахи, що лишилась на місці, батько знову закріпив дубовими кілками.
— Тату! Я ваш урок виконав: живицю позбирав, загорнув у бересту, ув'язав верболозом. Що тепер?
— Візьми з козуба скобелку та потихеньку з однієї тієї плахи здирай мезгу. Якщо потягнеться смугою, облиш скобелку і намотуй мезгу в клубок. Як ото липове лико змотують. Дивись, щоб пісок на неї не налипав! І в пісок не впусти! І не квапся та не дери щосили.
— А для чого нам мезга? Хіба з неї щось можна виплести?
— На речі мезга не йде, а спожити її можна і людині, і скотині. У голод мезгу сушать, товчуть і додають у борошно. Ну, в Києві голоду давно не було, то про мезгу й не згадують. А от у Новгороді щоразу з урожаєм біда. То в них спекота все збіжжя спалить, то дощі вигноять. Вони про мезгу, меншії люди, і не забувають...