— В усякому разі я це не їстиму
— Відклади його. Людина, яка пише привітання своїй доньці на внутрішньому боці необчищеного банана, є, звичайно, несповна розуму. А може і дуже хитрою.
— Певно, і одне, і інше,
— Отже, ми можемо тут, у цю мить, ствердити, що Гільда має хитрого тата. Він далеко не дурний.
— Я це казала. То він міг так зробити, що ти несподівано назвав мене Гільдою останнього разу, як я була тут. Можливо, він вкладає слова у наші уста.
— Можливо. Однак усе слід піддавати сумнівам,
— З того, що нам відомо, усе наше існування може виявитися тільки сном.
— Не будемо поспішати з висновками. Усе може мати зовсім просте пояснення.
— До того ж я поспішаю. Мама чекає. Альберто провів Софію і сказав на прощання:
— Побачимося, люба Гільдо.
Наступної миті двері за Софією зачинилися.
локк
,така ж порожня і неописана, як шкільна дошка перед появою учителя в класі...
Софія прийшла додому о дев'ятій. На півтори години пізніше, як домовлено, хоча жодної домовленості і не було. Вона лише пропустила обід і повідомила маму, що повернеться не пізніше сьомої.
— Так далі продовжуватися не може, Софіє, Я подзвонила у довідкову службу і спитала, чи проживає у старому місті якийсь там Альберто. Вони тільки посміялися з мене.
— Не так легко було мені відірватися. Я, напевно, стою на порозі розгадки великої таємниці.
-Дурниці!
— Ні, це чиста правда.
— Ти запросила його на день народження?
— Ой! Забула
— Я вимагаю зустрічі з ним. І не далі, як завтра. Не випадає молодій дівчині зустрічатися зі старшим чоловіком, ще й за таких обставин.
— Тобі нема чого боятися Альберто, От з батьком Гільди справи гірші.
— Хто така Гільда?
— Донька того чоловіка, котрий перебуває у Лівані. Це неабиякий пройдисвіт. Можливо, він навіть контролює увесь світ.,,
— Якщо ти мені негайно не покажеш Альберто, я забороню тобі з ним зустрічатися. Я не буду почуватися певною, доки принаймні не побачу, який він на вигляд.
Несподівано Софії спала на думку ідея, і вона кинулася до своєї кімнати,
— Що це з тобою? — гукнула мама їй навздогін. За мить Софія повернулася.
— Зараз побачиш. Сподіваюся, тоді ти даси мені спокій. Дівчинка помахала відеокасетою і пішла до відеомагнітофона.
— Він дав тобі касету?
— Про Афіни...
Ось на екрані вималювався Акрополь. Мати сиділа, наче заворожена, коли в кадрі з'явився Альберто і заговорив, звертаючись просто до Софії.
Тепер і Софія помітила те, що уже встигла забути. На Акрополі аж вирувало від юрб різномастих туристів. Всередині однієї групки виднівся невеличкий плакат з написом "ГІЛЬДА"...
Альберто продовжував свою мандрівку Акрополем, пройшов попід портиком і опинився на пагорбі Аеропаг, де Павло промовляв до афінян. Потім Альберто, стоячи на торговій площі, повів розмову із Софією,
Мама сиділа перед телевізором і уривчасто коментувала побачене.
— Неймовірно... Ось це Альберто? О, знову той кролик... Але ж... він, справді, звертається до тебе. Софіє, Я й не знала, що святий Павло бував у Афінах,..
Відеозапис доходив уже до того місця, коли древні Афіни підводилися з руїн. В останню мить Софія вимкнула відео-магнітофон. Вона показала матері Альберто, та чи варто було показувати ще й Платона.
У вітальні запанувала тиша.
— Хіба не пристойний дядько? — запитала Софія, піддраз-нюючи маму
— Дивна особа... Знімається лише для того, аби послати відеофільм якомусь ледь знайомому дівчиськові. Коли це він був у Афінах?
— Звідки мені знати.
— Проте тут щось є ще...
— Що саме?
— Він страшенно схожий на отого майора, котрий жив колись у лісовій хатині.
— Може, це й він, мамо.
— Але його не бачили уже понад п'ятнадцять років.
— Можливо, він кудись перебрався? Наприклад, до Афін. Мама похитала головою.
— Я бачила його десь у сімдесятих роках, і був він на вигляд точнісінько такий, як оцей твій Альберто, не старший. У нього було якесь чужинецьке прізвище...
-Кнокс?
— Так, може, й Кнокс.
— Або Кнаґ?
— Ні, не згадаю... А про якого Кнокса чи Кнаґа ти говориш?
— Кнокс — це Альберто, а Кнаґ — батько Гільди.
— Боюся, мені зараз стане погано.
— Є щось поїсти?
— Загрій собі котлети.
Минуло два тижні, Альберто не давав про себе чути. Софія одержала нову вітальну листівку для Гільди. І хоча наближався її день народження, сама вона ще жодних привітань не отримувала.
Одного разу, пополудні, Софія поїхала в місто до Альберта. Його не було вдома, проте на дверях висіла маленька записка:
Найгциріші вітання з днем народження, Гільдо! Великі зміни уже на порозі Це мить істини, дитя моє. Майже щоразу, думаючи про це, я так сміюся, що мало не лусну. Це, очевидно, пов'язане з Берклі, тримайся міцно.
Софія зірвала записку і, виходячи з будинку, вкинула її до Альбертової поштової скриньки.
Чортзна-що! Не подався ж Альберто знову до Афін? Як він міг покинути Софію з усіма невирішеними проблемами? Коли у четвер, 14 червня, Софія повернулася зі школи додому, вона застала Гермеса, котрий нишпорив по саду. Дівчин-
ка побігла до пса, а він також кинувся їй назустріч. Вона міцно стиснула Гермеса в обіймах, так наче собака міг розгадати усі загадки.
Софія і цього разу залишила матері записку, дописавши ще й адресу Альберта.
Чимчикуючи містом, Софія думала про завтрашній день, не так про власні уродани — справжня забава відбудеться щойно у святіванський вечір, — як про уродини Гільди. Вона була переконана, що того дня відбудеться щось надзвичайне. У кожному разі перестануть нарешті надходити вітальні листівки з Лівану.
Вони проминули майдан Стурторґет і йшли у напрямку старого міста. Дорогою їм довелося проходити через скверик з дитячим майданчиком. Тут Гермес зупинився перед лавочкою, ніби запрошуючи Софію присісти на хвильку. Софія сіла і поплескала рудого пса по карку, зазираючи йому у вічі. Несподівано шкірою тварини пробігли сильні дрижаки. Зараз він загавкає, подумала Софія. Потім у собаки затремтіли щелепи, але замість загарчати чи загавкати, Гермес відкрив пащу і сказав:
— Вітаю з днем народження, Гільдо!
Софія сиділа, наче громом вражена. Невже пес справді заговорив до неї? Ні, це їй тільки здалося, бо вона весь час думала про Гільду. Проте у душі дівчинка була впевнена, що Гермес справді промовив цих кілька слів. Вони були сказані глибоким басовитим голосом.