Альберто впустив її досередини, а Гермес, як завжди, вмостився під вішаком.
— Майор залишив нам нову візитівку, дитя моє? Софія глянула на філософа. Аж тепер вона помітила, що
Альберто переодягнений у новий костюм. Перше, що впало у вічі, це довга кучерява перука. Мав на собі просторий обвислий одяг, прикрашений безліччю мережив, на шию пов'язав шовкове жабо, а зверху накинув червону пелерину. На ногах у Альберто були білі панчохи та витончені лаковані мешти з кокардами. Увесь костюм нагадував Софії картину двору Людовхка XIV,
— Але вже й жабої — сказала Софія і помахала перед ним листівкою.
— Гм... Ти й, справді, знайшла десять крон на тому самому місці, що й цю картку?
— На тому самісінькому.
— Його нахабству немає меж. Але, може, то й на краще. —Чому?
— Легше буде викрити його. Однак ця витівка зарозуміла і зухвала. Мені вчувається запах дешевих парфумів.
— Парфумів?
— Вдає із себе саму елегантність, але це обман. Як він тільки наважується порівнювати власний нагляд над нами з наглядом Божим,
Альберто подер листівку на дрібні клаптики, як і попереднього разу Щоб не псувати учителеві настрій ще більше, Софія вирішила змовчати про листівку, знайдену у зошиті для творів.
— Сядемо собі у вітальні, люба ученице. Котра година?
— Четверта.
— Сьогодні поговоримо про XVII сторіччя.
Вони перейшли до кімнати з похилим дахом. Софія зауважила, що Альберто поховав деякі предмети, які були тут раніше, а натомість виставив нові.
На столику стояла старовинна скринька з невеличкою колекцією різноманітних скелець. Поряд лежала розгорнута книжка, дуже стара книжка.
— Що це? — запитала Софія.
— Перше видання відомої книги Рече Декарта "Роздуми про метод", яка вийшла 1637 року. З усього, чим я володію, ця річ для мене найдорожча.
— А скринька,..
— ...унікальна колекція лінз, інакше кажучи, оптичних скелець, їх вишліфував голландський філософ Спіноза десь усередині XVII століття. Вона мені дорого коштувала і належить до моїх найкоштовніших скарбів,
— Я, мабуть, краще би зрозуміла, наскільки цінні книжка і скринька, якби знала, хто оці твої Декарт та Спіноза.
— Звісно, дізнаєшся. Та спершу нам треба спробувати вжитися у цю епоху Сідаймо.
Вони розмістилися, як і минулого разу: Софія — у глибокому фотелі, а Альберто Кнокс — на канапі, їх розділяв столик з книжкою та скринькою. Альберто скинув свою перуку і поклав її на секретер.
— Отже, XVII століття, епоха бароко.
— Бароко? Яка дивна назва.
— Слово "бароко" означає "нерівна перлина". Для епохи бароко були характерні сповнені контрастів форми на противагу простішому і гармонійнішому мистецтву ренесансу. І взагалі, XVII століттю була властива непримиренна суперечність між контрастами. З одного боку, продовжував розвиватися життєстверджуючий світогляд ренесансу, а з іншого, все більше набувала сили інша крайність — відмова від світського життя та релігійна замкненість. Як у мистецтві, так і в житті зустрічаємося з помпезністю та витіюватістю. Водночас масово почали з'являтися монастирі, в яких проповідувався відхід від світу.
— Поряд існували розкішні палаци та неприступні монастирі.
— І справді так було. Гаслом епохи став латинський вислів "carpe diera", що означає "живи днем". Іншим широко вживаним латинським гаслом було "memento morí", тобто "пам'ятай про смерть". У малярстві на одній і тій же картині могла бути зображена весела й життєрадісна сцена, а внизу, у самісінькому кутку, — скелет. Бароко — це епоха духовної порожнечі та манірності Однак були й такі, що захоплювалися другою стороною медалі, проголошували минущість усього сущого, мовляв, уся краса навколо нас коли-небудь занепаде і загине.
— Але ж це правда. Дуже сумно усвідомлювати, що немає нічого вічного.
— Точнісінько так думало більшість людей XVII століття. Навіть в політичному аспекті бароко було епохою непримиренних суперечностей. По-перше, Європу розшарпували війни. Найважчою була Тридцятилітня війна, яка охопила величезну частину континенту і тривала з 1618 по 1648 рік. Насправді тут розігралася ціла серія воєн, від яких найбільше постраждала Німеччина. Тридцятилітня війна немало посприяла зростанню могутності Франції, яка згодом відіграла важливу роль у Європі.
— А за що велася війна?
— Насамперед воювали між собою протестанти і католики, але йшлося також про політичну владу
— Як у Лівані.
— У XVII столітті різко виявилися класові відмінності. Ти, напевно, чула про французьке дворянство та королівський двір у Версалі, але хтозна, чи багато розповідали вам про убоге животіння народу А щоб жити в розкоші, треба здобути владу Політичну ситуацію епохи бароко можна порівняти з мистецтвом та архітектурою цієї доби. Для барокових будівель характерні численні витіюваті вигини та завитки. Подібно виглядало і політичне життя з його таємними вбивствами, інтригами та підступами.
— Здається, якогось шведського короля застрелили в театрі.
— Ти маєш на увазі Ґуапава Ш, це яскравий приклад того, про що я говорю. Убивство Ґустава III відбулося аж у 1792 році, проте його обставини були суто бароковими. Короля убили на великому балі-маскараді.
— Я думала, це сталося в театрі.
— Бал відбувався в опері. Щойно з убивством Ґустава III завершилася епоха бароко у Швеції. За його часів панував "освічений абсолютизм", як і під час правління Людовіка XIV, який жив на сотню літ раніше. Ґустав III був честолюбцем, захоплювався французьким церемоніалом та усілякими придворними реверансами. І, як ти уже зауважила, любив театр...
— І там знайшов свою смерть.
— Театр за часів бароко був чимось більшим, аніж просто формою мистецтва. Він став символом.
— Символом чого?
— Життя, Софіє. Не знаю, скільки разів впродовж XVII століття прозвучав вислів "життя — це театр", але повторювався він на кожному кроці. Саме в епоху бароко зародився сучасний театр з усіма властивими йому аксесуарами, кулісами та машинами сцени. У театрі на сцені творилася ілюзія, і водночас підкреслювалося, що гра на сцені — лише ілюзія.
Театр став відображенням людського життя, він міг показати, що "пиха — перший крок до занепаду", і безжалісно оголити людську нікчемність.