Доки Софія сиділа на пеньку і читала про Платона, сонце піднялося над порослими лісом пагорбами на сході. Сонячний диск перевалив через горизонт саме в ту мить, коли дівчинка читала про Сократа, який вибрався з печери і стояв біля її входу, осліплений яскравим світлом дня.
Софії здавалося, наче вона сама вибралася з підземного гроту Начитавшись про Платона, вона зовсім іншими очима поглянула на довкілля. Досі була мовби дальтоніком і не розрізняла кольорів. Дівчинка бачила тіні, але не бачила за ними виразних ідей.
Софія не була цілком впевнена, чи у всьому Платон мав рацію, говорячи про різні зразки-форми, але думка, що усе живе е лише недосконалою копією вічних форм у світі ідей, видалася їй чудовою. Хіба ж не правда, що квіти і дерева, люди і тварини "недосконалі"?
Усе довколо виглядало таким чудовим і сповненим життя, що Софія аж потерла руками очі. Та ніщо з цього не вічне. І все ж — навіть через сотні років на землі цвістимуть такі самі квіти і ходитимуть такі ж звірі. Навіть якщо кожна квітка і кожна тварина будуть стерті з пам'яті і забуті, знайдеться "щось", що "згадає", як вони виглядали.
Софія замилувалася шедевром природи. На сосні стрибала білочка, вона кілька разів майнула довколо стовбура і зникла серед гілля.
♦Я тебе вже бачила", — подумала Софія. Вона, звичайно, розуміла, що не могла бачити саме цю білочку, але бачила цю ж саму "форму". Так, Платон міг мати рацію: вона колись бачила "вічну білочку" в світі ідей ще до того, як душа оселилася в її тілі.
Чи правда, що Софія жила вже раніше? Чи існувала З душа до того, як знайшла тіло, в яке могла переселитися? Важко собі уявити, що вона носить у собі коштовність, над якою не владний час, — душу, що житиме навіть тоді, колиії тіло постаріє і помре!
ХАТИНКА МАЙОРА
...дівчинка у дзеркалі підморгнула обома очками..
Годинник показував щойно чверть по сьомій. Повертатися додому зарано. Мама спатиме ще зо дві години, вона завжди пізно вставала у неділю.
А що як пройтися лісом і побачити Альберто Кнокса? І чого це пес так люто гарчав на неї? Софія підвелася з пенька і пішла стежкою, якою побіг Гермес. У руці вона тримала жовтий конверт з лекціями про Платона. Кілька разів стежка розгалужувалася, але дівчинка притримувалася ширшої.
Навколо, на деревах і в повітрі, в кущах та чагарнику щебетали птахи, зайняті ранковими клопотами. Вони не відали різниці між буднями та святами. Хто ж навчив птахів літати? Може, в кожному з них закладено маленький комп'ютер зі своєю програмою, яка визначає їхні вчинки?
Невдовзі стежка зіп'ялася на невеличкий округлий пагорб і знову збігла вниз поміж стрункими соснами. Ліс тут стояв такий густий, що Софія бачила лише на кілька метрів перед собою. Несподівано між деревами щось зблиснуло, наче водяне плесо. Стежка звернула в інший бік, проте дівчинка не пішла нею, а рушила між деревами. Не знати чому, але ноги самі несли її туди.
Озерце було не більше за футбольне поле. На протилежному боці, на невеличкій галявині, в оточенні білих берізок стояла помальована в червоний колір хатинка. З комина здіймався легенький димок.
Софія підійшла до самої води. Берег був дуже болотистий. Неподалік дівчина побачила човен, наполовину витягнутий на траву. В човні лежали весла.
Дівчинка озирнулася. Обійти озеро і добратися до червоної хатинки, не замочивши черевиків, було неможливо. Вона рішуче підійшла до човна і зіштовхнула його у воду, потім залізла досередини, вставила весла в уключини й випливла на плесо. Незабаром човен пристав до протилежного берега. Софія зістрибнула на сушу і спробувала витягнути за собою й човна. Берег був тут стрімкіший, ніж той, з якого вона прибула.
Лише раз Софія оглянулася назад і пішла до хатини. Вона не впізнавала себе: звідки взялася ця сміливість? їй здава* лося, ніби щось провадить її.
Софія підійшла до дверей і постукала. Постояла хвильку в очікуванні, але ніхто не відгукнувся. Вона обережно взялася за клямку, і двері легко відчинилися.
— Агов! — гукнула вона. — Є хтось вдома?
Софія зайшла до кімнати. Причинити за собою двері не наважувалася.
Було очевидно, що тут хтось живе. В старій печі потріскували дрова. Отож люди покинули оселю зовсім недавно.
На великому обідньому столі стояла друкарська машинка, лежало кілька книжок, ручок та стосик паперу. Перед вікном, зверненим до озерця, стояв секретер та два стільці Меблів було небагато, зате одна стіна повністю була заставлена полицями з книгами. Над білим комодом висіло велике кругле дзеркало в масивній мідній рамі. Мало воно надзви* чайно давній вигляд.
На іншій стіні висіло дві картони. Одна з них була написана* олійними фарбами і зображувала білий будиночок неподалік від невеликої бухти з червоною шопою для човнів на березі Від будиночка до шопи збігав кам'янистий сад з яблунями та густими кущами. Сад оточували густим віночком берізки. Називалася картина "Б'єркелі", тобто "Березовий затишок".
Поряд висів старовинний портрет чоловіка, який сидів у фотелі з книжкою на колінах. На задньому плані було видно затоку і дерева серед каміння. Картина належала пензлю художника Сміберта, отже, мала не одну сотню років.
Софія й далі розглядалася по хатинці. Двері з кімнати вели до кухоньки. Тут зовсім недавно мили посуд. Тарілки та горнятка стояли складені на лляному рушникові, на деяких тарілках ще навіть залишилися рештки мильної піни. На підлозі стояла металева миска з рештками їжі. Отож тут жила і якась тварина, пес або кіт.
Софія повернулася до кімнати. Інші двері провадили до маленької спальні. Перед ліжком валялися два склубочені килимки. Софія запримітила кілька рудих шерстинок на них. Це ще раз підтверджувало здогад: тут, напевно, живуть Аль-берто Кнокс і Гермес.
Повернувшись до вітальні, дівчинка зупинилася перед дзеркалом над комодом. Поверхня дзеркала була матовою і брижилася, тому зображенння виходило нечітким. Софія почала сама до себе корчити гримаси, як це вона часто .робила вдома. Та раптом трапилося щось неймовірне і тривало лишень якусь долю секунди. Софія чітко побачила, як дівчинка в дзеркалі підморгнула обома очима. Злякано відсахнулася. Якщо вона сама кліпнула очима, то як могла помітити це в дзеркалі? Більше того: дівчинка у дзеркалі, здавалося, підморгнула саме Софії, наче хотіла сказати: "Я бачу тебе, Софіє, я тут, з другого боку дзеркала".