А може є щось поміж рядками? Якийсь натяк на це, принаймні, був. Отак міркуючи на гойданці, Гільда збагнула, що їй ще не раз і не два доведеться перечитувати цю книгу.
Коли білий мерседес в'їхав у сад, Альберто потягнув Софію за собою до Сховку. Вони побігли через ліс до Хатини Майора.
— Швидкої — крикнув Альберто. Це мусить статися до того, як він почне нас шукати!
— Ми зараз поза увагою майора?
— На пограниччі.
Вони переплили озерце і кинулися до хатини. Альберто відчинив ляду пивниці і штовхнув Софію досередини. Стало темно.
Наступні дні Гільда розробляла власний план. Вона послала багато листів Анне Квамсдаль у Копенгаген, кілька разів телефонувала. У Ліллесанні вона запросила до допомоги друзів і знайомих, майже половину свого класу
А поміж приготуваннями читала "Світ Софії". Це не та книга, для якої достатньо одного прочитання, їй приходили до голови щораз нові думки, що могло трапитися зі Софією та Альберто після того, як вони покинули сад.
У суботу 23 червня. Гільда збудилася о дев'ятій годині. Вона знала, що тато уже виїхав з військового табору у Лівані. Тепер залишалося тільки чекати. Решта дня була розпланована до деталей.
Перед обідом Гільда з мамою взялися до підготовки святкового вечора. Гільді не йшло з голови, як готувалися до свята Софія та та її мама.
Але це вже минулося? Чи може вони у цю саму мить накривають на стіл?
Софія та Альберто сиділи на моріжку перед двома високими будівлями з потворними вентилями та коробками від кондиціонерів. Молода пара, хлопець та дівчина, вийшли з одного будинку. Хлопець ніс коричневу течку, а у дівчини через плече висіла червона торбинка. По віддаленій вуличці проїхав автомобіль.
— Що трапилося? — запитала Софія.
— Нам вдалося!
— Де жми?
— Це Майорспоа, дослівно Хатина Майора.
— Але ж Майорстюа...
— Правильно, район Осло.
— Ти певен цього?
— Абсолютно. Ця будівля називається "Шато ньоф", що по-французьки означає "новий замок". Тут вивчають музику. Інша будівля — теологічний факультет. Далі на пагорбі студіюють природничі науки, а на самому вершечку — літературу й філософію.
— Ми уже поза книжкою Гільди і поза контролем майора?
— Відповідь буде — двічі такі Тут він не знайде нас ніколи в житті.
— А де ж ми перебували, біжучи лісом?
— Доки майор був поглинутий тим, що заводив мерседес І змушував його врізатися в дерево, ми встигли принишкнути у Сховку. Тоді ми перебували у стані ембріона, належали старому й новому світові водночас. Майорові і на думку не спало би шукати нас там.
-Чому?
— Тоді 6 він нас так легко не випустив з рук. Усе відбулося, як у казці. А може, він навіть нам трохи підіграв?
-Як це?
— То ж майор завів білий мерседес. Може, сам хотів втратити нас з поля зору. Він, напевно, геть виснажений після всього, що трапилося...
Молода пара підійшла ще ближче. Софії було трохи незручно, що вона сидить на траві поряд з чоловіком набагато старшим від себе. До того ж, їй хотілося хоч від кого-небудь мати підтвердження Альбертових слів.
Вона скочила на рівні ноги і побігла до хлопця з дівчиною.
— Скажіть, будь ласка, як називається ця місцевість? Проте вони навіть не глянули на дівчинку.
Софія так розсердилася, аж підскочила до них.
— Невже так важко відповісти на запитання? Юнак наполегливо щось пояснював дівчині.
— Контрапунктна композиція розвивається на двох рівнях, на горизонтальному — мелодійному, та вертикальному — гармонійному. Йдеться, отже, про дві або більше мелодій, котрі звучать водночас...
— Вибачте за втручання, але...
— Мелодії скомпоновані так, що розвиваються якнайнеза-лежніше від спільного звучання. Однак мусить існувати гармонія. Оце і є контрапунктом. Дослівно означає нота проти ноти.
Що за зухвальство! Та ж не сліпі й не глухі вони! Софія спробувала заговорити втретє, ставши перед молодими людьми й загородивши їм шлях. А її просто відсунули вбік.
— Здіймається вітер, — промовила дівчина. Софія кинулася назад до Альберто.
— Вони не чують!— крикнула вона, і враз їй пригадався сон про Гільду та золотий хрестик.
— За все треба платити свою ціну, Софіє. Хоча ми й втекли з книжки, та не можемо сподіватися на здобуття такого ж статусу, як її автор. Однак ми тут. З цієї миті ми не постаршаємо ані на день, завжди будемо того віку, як у момент, коли покинули вечірку у саду.
— І ніколи не зможемо по-справжньому контактувати з людьми довкола?
— Справжній філософ ніколи не каже "ніколи". Маєш годинник?
— Восьма.
— Як і у момент нашої втечі з Капітанського закруту.
— Сьогодні повертається з Лівану Гільдин батько.
— Тому нам треба поспішати,
— Чому такий поспіх?
— Хіба тобі не цікаво, що трапиться, коли майор приїде додому, в Б'єркелі.
— Звичайно, але...
— Ходімо!
Вони рушили вниз вулицею до міста. Назустріч їм йшло багато людей, та всі проходили повз них, наче попри порожнє місце.
Вздовж вулиці стояли припарковані автомобілі. Несподівано Альберто спинився перед червоною спортивною машиною з опущеним дахом.
— Цією, гадаю, ми скористаємося. Треба тільки переконатися, чи це наша машина.
— Нічого не розумію.
— Поясню. Ми не може взяти звичайний автомобіль, який належав би мешканцям цього міста. Що подумали б перехожі, побачивши, як машина їде сама по собі, без шофера? Крім того, хтозна, чи нам вдасться завести її.
— А ця ж тоді як?
— Здається, я бачив її в якомусь старому фільмі.
— Вибач, але всі ці таємничі натяки починають мене потроху сердити.
— То машина з фантазії, Софіє. Саме для нас. Перехожі бачать замість неї лише порожнє місце. Давай переконаємося в цьому, перш ніж рушати.
Вони стали чекати. За якусь хвилю на тротуар звернув хлопчик на велосипеді. Але він проїхав почерез червону автомашину.
— Ось бачиш! Це наша!
Альберто відчинив дверцята з правого боку.
— Прошу дужеі — запросив він Софію.
Сам Альберто сів за кермо, повернув ключ запалювання, і машина рушила.
Проїхавши Кіркенвейєн, вони невдовзі досягли Драммен-вейєн. Проминули Лісакер та Саннвіка. Усе частіше їм траплялися перші святкові ватрища, особливо після того, як позаду залишився Драммен.
— Пора літнього сонцестояння, Софіє! Чудесно, правда?
— А в кабріолеті так приємно обвіває вітром. Невже нас справді ніхто не бачить?