Жовнiри беруть Меланку за плечi, вона виривається.
М е л а н к а
О, змилуйся! Якби ти тiльки знав,
Де я була. Яку терпiла муку...
Коли з гори несла оцей лiхтар,
О, подивись... в багнi, в кровi всi руки.
Промокла вся, замерзла... скiльки раз
Зривалася i падала я з кручi,
I в розпачi, щоб вогник не погас,
Чiплялася за терен я колючий...
Пiдводилась... i знову йшла i йшла,
Не чула нiг, не бачила дороги,
Нi диких псiв, що кидались пiд ноги,
Нi бурi, що лице моє сiкла!
Не чула я, не бачила нiчого,
Бо iншої не вiдала мети —
Як вогник цей незгасним донести.
I донесла... Ти ж бачиш, вiн горить.
Не згаснув вiн, мiй огник неоцiнний,
Хай блимає вiн ледве, хай тремтить,
Але живий — i не менi однiй
Засвiтить вiн в нещасну цю годину...
Невже ж у тебе стiльки зла,
Щоби вiднять у мене те єдине,
Що я крiзь терн i бурю пронесла!
О с м н и к
Говориш добре, дiвчино, — проте
Нема часу з тобою розмовляти,
Ходiм до замку.
М е л а н к а
(зриває з шиї намисто з дукатами).
Бачиш цi дукати,
Намисто це чудове, дороге —
Вiзьми його i вiдпусти, благаю,
О, вiдпусти, благаю, ти мене!
О с м н и к
(бере намисто).
Хай буде так! Iди! Рушаймо далi!
М е л а н к а
О, дякую.
(Дозiр проходить).
Тепер мерщiй, мерщiй!
О, тiльки б знов нiхто не зачепив.
V
З правого боку вертаються Симеон i Фока.
Ф о к а
А щоб тебе з таким Капернаумом!
Замiсть дiвчат дрючком по головi.
С и м е о н
На бiса ж ти полiз до кушнiра?
О йолопе! Не в кушнiра, а проти.
Ф о к а
Чи ти здурiв! Ти ж сам туди полiз.
С и м е о н
Та ну тебе... Стривай. Знайшли! Вона!
(Бiжить до Меланки й хапає її за кирею).
Є дiвчина! Та ще яка красуня.
Ще з лiхтарем. Якраз з Капернаума!
Ну, то веди ж скорiше нас до себе,
В Капернаум солодкої утiхи.
Ф о к а
(обiймає її з другого боку).
А поки що — сладчайше поцiлуй.
М е л а н к а
(вiдштовхує Фоку).
Геть, блудники, ледаща довгополi!
Не сором вам чiплятись до дiвчат?
Штовхає Симеона, той падає, сама тiкає в глибину.
Ф о к а
Оце тобi Капернаум солодкий!
С и м е о н
Єго же й ти, здається, воспрiя?
Ф о к а
Ну й халепа! Невже на цiлий Київ
Не залишилось жодної повiї?
Чи бурею куди їх занесло?
С и м е о н
Стривай, я здумав. Ось в чому причина!
Не в кушнiра, а в бондаря вона —
Ходiм мерщiй. Тепер я пам'ятаю.
Тягне його знову праворуч.
Ф о к а
Е, нi, стривай. Це зовсiм iнша рiч.
У кушнiра, бач, легкий причандал,
I то макiтри нашi постраждали.
А в бондаря залiзне все: струги,
Уторники 1 якiсь там, молотки,
Як дасть раза — то вже амiнь, не встанеш.
1 Уторники — iнструменти для виготовлення уторiв — жолобiв на краях бочки, в якi вставляють дно.
С и м е о н
О маловiрний! Та навiщо ж вiн
Даватиме? То ж бондар — не кушнiр.
Ходiм мерщiй.
Ф о к а
Е, нi, стривай, коли ж
У бондаря... такi, бач, молотки...
Виходять обоє.
VI
М е л а н к а
(вертається).
Пропало все — погаснув мiй лiхтар...
I що ж тепер... i що ж тепер робити...
Кого благать... кого? Одна вночi,
Беззахисна, безсила, безпорадна...
Розчавлена надсильним тягарем...
(Сiдає на церковних сходах i плаче).
О боже мiй! За що даремну муку
На мене ти, нещасную, поклав?
За що ж мене довiв ти до розпуки,
Навiщо путь тернисту я пройшла!
Чи для того ж в борнi я знемагала,
Чи для того мiй огник берегла,
Щоб вiн загас, а я отут упала
I втратила надiю всю мою...
Нема в тобi нi правди, нi жалю...
(Завмерла в безвихiднiй тузi).
З глибини виходить якийсь поважний, гладкий городянин у довгому сукняному кожусi з засвiченим лiхтарем у руцi.
М е л а н к а
(придивляється).
О боже мiй... Невже... невже вогонь...
Невже вогонь менi ти посилаєш...
Так... так... лiхтар...
(Пiдводиться).
О, тiльки б не дозiр...
Нi, нi... це так...
(Метнулася назустрiч).
Добривечiр, мiй пане!
Дозволь огню у тебе попрохать.
Спiзнилась я i заблудила трошки.
Городянин спиняється i, пiднявши вгору лiхтар, дивиться суворо на Меланку.
Г о р о д я н и н
Геть, одчепись, лахудро безсоромна!
Як смiєш ти до чесних громадян
На вулицi зухвало так чiплятись!
Iще вогню їй треба! Подивись
Попереду, до чого ти подiбна.
По всiх ярах качалася в багнi.
Геть, проклята!
(Замахується цiпком).
Бо так тебе огрiю,
Що без огню в болото полетиш.
Проходить. Меланка з жахом кидається в свiй куток i ревно плаче.
М е л а н к а
Ще не кiнець... Ще, мабуть, не до дна
Свою весiльну випила я чару...
(Застигла в нiмiй розпуцi).
VII
З глибини виходить хмурий Козека, що веде до кляштора закутану в хутряну кирею Гiльду. Позаду слуга несе лiхтар.
Г i л ь д а
Далеко ще? Чи скоро той Конвент?
Ти, мабуть, сам дороги тут не знаєш.
К о з е к а
То не моя причина, що вночi
Проїхати не можна в цих завулках
I конi там загрузнули в багнi.
Тепер вже близько.
Г i л ь д а
Тихше. Постривай.
Хтось плаче тут... чи жiнка... чи дитина.
Здається, тут... Дай свiтло — посвiти.
(Схиляється над Меланкою).
Якась нещасна...
(Доторкується до її плеча).
Слухай-но. Хто ти?
Чого ти тут, сердешна, притулилась?
Меланка опам'яталася й дивиться на неї нетямущим поглядом, не пiдводячись, проте, з мiсця.
М е л а н к а
О, не жени... О, не жени, благаю.
Мене весь час тут мучили... кляли,
Знесилена, здрiмалась я... на мить,
Бо згаснула... бо згаснула надiя...
Гiл ьд а
О дiвчина нещасна!
К о з е к а
Це ж вона!
Це ж Свiччина Меланка!
Меланка отямилася, зривається на ноги.