Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до неї, ще й заговорить, i низка ключiв у її руцi забряжчала.
"А може, — подумав Микула, — ця жона з князiв? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"
Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в неї не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.
— А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? — запитала жiнка.
— У Києвi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, — безтямно говорив Микула.
Тодi жiнка зiтхнула — нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.
— Знала я Малушу, — сказала вона. — Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.
— А вже так, то так, — згодився, засмiявшись, Микула. — Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми — роб'ї люди... А чи жива вона?
— Твоя дочка Малуша жива, — вiдповiла жiнка.
— Слава Перуновi, — вирвалось у Микули. — Де ж вона?
— Вона жива, — вела далi жiнка, — тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...
— То й добре! — сказав Микула. — Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?
— Пракседа я, ключниця теремiв княжих.
— Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!
Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.
— Це наш княжич Володимир мене шукає, — промовила вона. — Княжичу, княжичу, я тут! — подала Пракседа голос.
По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.
— Пракседо! — кричав хлопчик. — Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.
Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.
Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...
— Кланяюсь тобi, княжичу! — тихо промовив Микула.
Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним — давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...
Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.
"Бач, якi добрi очi в князiв", — подумав Микула.
Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по — дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.
— Я пiду на стiну, — сказав Володимир.
— Iди, княжичу, iди, — вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.
Увечерi Микула хваливсь Мутору:
— Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...
— А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.
— То так, — згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. — Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...
— Чому ж колись?
— А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.
— Я йду! — сердився чомусь Мутор. — Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...
— Кого князь кличе, той i йде...
— Хiба треба кликати? — крикнув Мутор. — Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь — серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi — i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...
— Дуже любо, — задихаючись, промовив i Микула.
— То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?
— То й ти пiдеш iз нами?
— А так, пiду!
5
Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, — тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.
Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.
— Вже повно води в Днiпрi, — говорив князь Святослав, — i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.
— То добре, княже, — згодився Свенелд, — i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, — вели рушати, не гай часу, княже!
— Об однiм я тiльки мислю, — вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. — Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...
— Добре розсудив, княже, — згодився Свенелд.
— А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? — втрутилась у розмову княгиня Ольга. — Тебе не буде, хто землями правитиме?
— Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, — вiдповiв Святослав. — Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людiє їх стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?
Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав: