Микулi щастило. Вiн прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернiгiвської землi ранiше, нiж вої iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.
Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь — мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном.
Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину — жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, — бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло.
У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб — форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.
I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Києва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами...
З корченицi виходив Мутор.
— Що, Микуло, дивишся на Гору?
— А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.
— Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i воєводами. Туди, Микуло, попасти важко — є земля, є Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею...
— А як би менi попасти туди, на Гору? — запитував Микула. — Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
— Про Добриню ми довiдаємось, — вiдповiв Мутор, — пiди на торг, там усiх дружинникiв знають...
— Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?
— Нi, Микуло, — промовив Мутор. — Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, їх не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i їсть, та ще п'є меди з медуш княжих. Хоч, правда, — додав вiн, — тепер i ти нiбито дружинник...
Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не їсти й пити.
— Це я пожартував, — сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. — Ти, брате мiй, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу — негоже менi ходить по дань...
З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.
— Добриню ти знайдеш, — говорив Мутор, — пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче — адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв.
— Княгиня Ольга її взяла...
— А ти думаєш — у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня має й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв має...
Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню.
Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Києвi, де могла бути — цього розповiсти не мiг.
— Була в мене дочка, — говорив вiн, — молода, кароока, взяла її княгиня, а куди — не знаю...
Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив її такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром?
I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян — сiдельник — сказав:
— А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.
— Та хiба ж туди пустять?
— Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла воєводi. Допоможеш, то й пiдеш.
Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi.
Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та воєводськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда.
Микула добре запам'ятав лише одне — коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь воєводi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.
В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях їх — бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено — те саме, яке колись побачив Микула у лiсi...
Сiвши пiд однiєю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву.
А тепер вiн сидiв у Києвi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти ромеїв, i знамено маятиме над ним...
"Що ж трапилось? — думав вiн. — Чий я тепер є i яке знамено є моїм?"
В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближається жiнка — молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.
Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в неї були теплi, на обличчi грала посмiшка.
Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.
I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.
— Дозволь менi, жоно, запитати, — звернувся вiн до неї. — Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я i зайшов сюди її пошукати.