— Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша — княгиня.
З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився їй у очi.
— Бути так, як велить Святослав, — сказала вона. — Я ж берегтиму Київ i землi.
— То й будемо невдовзi рушати, — закiнчив князь Святослав. — Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром.
Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво — зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини.
Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд.
Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
1
Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.
Цього ранку ворота на Горi — i Подольськi, i Перевесищанськi — були розчиненi, мости — опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина.
З Гори їм добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину — до Вишгорода й Десни — рiки.
На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодiї вабили очi воїв i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували їх у рiзний колiр — червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодiї починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували.
У морi Руському важко було ждати доброї днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому вої добре перевiрили щогли й реї, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi.
Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодiї їхатиме, уклали там бронi свої й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки — тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсної води.
Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодiї.
Усе було готове в далеку дорогу, вої кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками.
На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i воєвода морський Iкмор, склали жертву — зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком — двома переплетеними внизу срiбними списами.
Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодiї рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо — жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв.
Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами — по три в ряд — пливли i iншi лодiї. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами.
I довго на березi Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрiї бiлi вiтрила.
Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину.
Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки воєвод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матiр — княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля неї трьох своїх синiв.
Вiн прощався у думках з берегами, якi невблаганно тiкали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками. Любi були йому зараз цi мiсця — шматок власного серця. Прощався вiн i з людьми города Києва, — у далеку й важку дорогу вирушали вої. Нелегко буде в цей час i киянам. Що жде їх тут, над швидким Днiпром?!
I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини прощання перед ним виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя Малушi. Чайка з криком легша за насадом, припадала до щогл — це, здавалося, летiла, уболiвала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом — це вона, либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Києва обвiвав його обличчя — це Малуша прощалася, обнiмала його своїми руками.
Аж тодi, коли за крутим поворотом зник Київ, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра вiдкривалось перед ним. Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрiєм у синьому небi двома широкими рядами пливли хмари, а ще далi лежала голуба, непроникна iмла...
Не зупиняючись, лодiї пливли цiлий день. Одразу ж за Вiтичевим розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад береги, у серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли київськi гори.
Увечерi, коли над обрiєм запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати вiтрила. Але лодiї не зупинились, вої сiли на весла, бiля стерен запалали свiтильники, на водi заграли їхнi тремтливi вiдблиски.