Але, хоч все це було надзвичайно цiкаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiдає з купцями й послами, а вона — з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її iмператор.
I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь.
Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.
Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не вiдчувалось її дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi їх пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська хвиля, вдалинi за мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорi переливались всiма барвами зорi.
Iмператор i княгиня Ольга стали на скелi над морем, i те, що вiдкривалось їхнiм очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря. Високо над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий темними западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi, небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки на пiвночi, де небо закутала темна шаль, нiби потай горiли червонуватi зорi. Вiд скелi, на якiй стояли iмператор i княгиня, аж до самого обрiю море свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не тiльки в цьому мiсцi, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала зеленкувате сяйво.
I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво мiсяця, спочиваючи в лонi своєму, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин його виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепiт, розбивалась на каменi i дрiбними струмками, що дзвенiли, як струни, поверталась у безодню...
— Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, — сказав iмператор Костянтин.
— Я дуже вдячна iмператору за увагу, — вiдповiла княгиня, — але за три мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, i звiдти дме холодний вiтер.
— Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не мiг з нею поговорити. Але ж я то хворiв, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю княгиню.
— Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про мир i любов, якi повиннi бути мiж Вiзантiєю i Руссю...
— Хiба мiж нами немає миру й любовi, княгине?! — нiбито щиро здивувався iмператор. — Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi є...
— Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на дiлi їх немає, i в тому не повинна Русь.
— Не розумiю, про що говорить княгиня.
-Я говорю про те, що на сходi нашої землi, на далекому Танаїсi, де проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала свiй город Саркел i перетяла нам шлях...
— Саркел?! — засмiявся iмператор Костянтин. — Але ж то не наш город, його збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур i камiнь, залiзо й скло... Там, як я пригадую, був i наш будiвничий, спафарокандидат* (*Спафарокандидат — вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не ми, а хозари. Так само будуємо ми городи iншим народам. Захоче Русь — ми допоможемо i їй... Звичайно, за грошi, за золото...
— Що ж! — промовила, стримуючи себе, Ольга. — Про Саркел ми будемо говорити з хозарським каганом, але ж iмператори ромеїв будують городи — не тiльки на Танаїсi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря вiд Iстра до Тмутараканi, де стоїть Русь...
— Княгиня Ельга помиляється, — суворо сказав iмператор Костянтин. — Колись, у дуже давнi часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським, i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у Тетрамархi, яку княгиня називає Тмутараканню.
— Я знаю, — говорила княгиня Ольга, — що в давнi часи багато грекiв оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв маємо з ними дружнi стосунки. Але в Тмутараканi, яку iмператор називає Тетрамархою, i скрiзь над морем були нашi землi... Чому ж iмперiя нинi посилає туди своїх людей, i не будiвничих, а воїв, i чому вони нападають на наших людей i не дають торгувати з Клiматами?
— Древнiх наших городiв над Понтом ми не збираємось руйнувати, — сказав iмператор, — i на новi землi не поїдемо.
— Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.
— У Клiматах є свiй синклiт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з ними.
— Ми зумiємо домовитись i з ними, — згодилась княгиня, — аби тiльки нам не заважала iмперiя. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й у самому Константинополi...
— Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими імператорами і руськими князями.
— Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.
— Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.
— Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати. Багато ми хочемо й купувати в Константинополі... Але хіба нам дають торгувати? Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той виставить ціну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше — купувати чи не купувати. . .
Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все більше і більше.
— Знову ж, — вела вона далі, — у Константинополі купці наші можуть купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти Русь.
— Наші імператори, — сказав уперто Костянтин, — уклали ряд з князями руськими про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.
— Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .
— Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, — сухо сказав імператор, — але чому Русь не виконує договорів?. .
— Про що говорить імператор?
— Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають цієї митрополії. . .