Святослав

Сторінка 58 з 202

Скляренко Семен

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночi не спала, вдень не їла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда, iнодi в них спалахувала тривога.

Однiєiї ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного серця, ждала Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.

— Княжичу любий, — несмiливо почала Малуша, — не знаю, чи й говорити, але щось недобре менi... По щоках у неї котились сльози.

— Ну, чого б тобi сумувати, — спробував заспокоїти її Святослав. — Не плач...

— Мабуть, я непразна* (*Непразна — вагiтна.) суть...

Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчi вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумiв, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.

— Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi тепер не потрiбна?..

— Нi, Малушо, — вiдповiв вiн. — Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...

— Але що робити?

— Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...

Наступної ночi вона була дуже неспокiйна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як i прийде, то чи буде такий, як i ранiше?.. О, як нетерпляче чекала вона цiєї ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потiм — його самого, любого, єдиного.

I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його приходу — прибрала в хатинi, нарвала квiтiв i поставила їх у череп'яному горщику бiля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, — i не придумала...

Малушi довелося ждати дуже довго. Вже на Горi все заспокоїлось i заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все не чути було знайомих крокiв — княжич Святослав не йшов.

Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi, вона вирiшила, що княжич вже не прийде, i не знала, що ж їй тепер робити, як далi жити.

I коли вона вже вкрай зневiрилась i подумала, що щастя й любов її минули навiки, не за стiною терема, а поруч, у дворi почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...

— Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.

— Цей Улiб аки тать! Стоїть i стоїть у сiнях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад...

Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на залите мiсячним промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi їй iскринки.

Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов до неї, як i колись, вiн прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворi, пiд деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з мiсця жiноча постать. Зупинилась на мить i побiгла.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

1

Проминуло ще багато днiв, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирi Мамонта, аж поки змогла знову побачити iмператора Костянтина.

Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд стiнами города; приходили в Суд, вивантажувались i поспiшали вирушати назад, до своїх земель кораблi з усього свiту; з кожним днем темнiшали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в монастирi Мамонта, ждала зустрiчi з iмператором Костянтином.

Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж їй тут сидiти й ждати цiєї зустрiчi? Чи не краще сказати купцям, iцоб вони ставили вiтрила та й рушали в Руське море, до рiдного Днiпра? Часом вона говорила царевим мужам, якi приходили й приходили до монастиря й цiкавились, як здоровi княгинi, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тiльки там буде їй добре.

Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, iмператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонiю чи Фракiю, то просто не має часу. Але завжди обiцяли, що от-от iмператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрiнеться з нею, матиме важливу розмову.

I княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливi вимоги, про добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що iмператор Вiзантiї, який щоденно приймав князiв i послiв з усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею — руською княгинею?

I ось нарештi, — це було через пiвроку пiсля того, як княгиня Ольга виїхала з Києва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того, як руськi подiї стали на Судi, — царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й повiдомили княгиню, що iмператор Костянтин ждатиме її в недiлю, вiсiмнадцятого жовтня.

Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть їй ще одна зустрiч з iмператором?

I знову вони з усiма церемонiями прийшли у Великий палац, знову їх примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi леви, а iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху — пiд склепiнням.) й там височiв нарiвнi з образом Христа.

Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в Золотiй палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й Феофано — у Пентакувiклiї святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.

На цей раз княгиня Ольга сидiла за одним столом з iмператрицею й Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. I знову, як i пiд час першого прийому, її неприємно вразили сухiсть i черствiсть iмператрицi Єлени, зухвала, пiдкреслено горда поведiнка Феофано.

Час вiд часу в Пентакувiклiї лунали звуки органiв — тодi всi присутнi на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час обiду до палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей всiлякими жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й знову знаходили їх, вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелi. Перед гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.