А однiєї ночi, коли чимало печенiгiв їхало через Будутин i зупинилось ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi, а разом з ними й Малуша, взяли ножi, серпи, вила й кiлькох печенiгiв убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi. Малуша була рада, що ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось. Це й вона допомагала князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Києвi.
Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi почувся тупiт. Вершники їхали всю нiч, люди з Будутина чули, як конi бредуть через Рось, чули далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали...
Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, їдучи на Київ вiд Дунаю, переправлялись вої руськi i що з ними був князь Святослав...
О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли вона почула, що минулої ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн їхав повз хижу, в якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн, переїхавши Рось, зiйшов з коня i стояв бiля дверей її хижi?! Боги, боги, як близько бiля серця Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому ж ви не проклали цього шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була рада вже й тому, що князь Святослав повернувся до Києва, отже, вiн живий!
Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись, що було з ним в час печенiзької навали, як вiн зараз, чи здоровий?
I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може далi бути в Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не пускатимуть — повзти до Києва.
Знала, що буде там усiм чужа, зайва, — кому потрiбна ще одна раба, яких у Києвi i без неї вистачає?
Знала, що в Києвi їй доведеться стерегтись, — крий боже, дiзнаються про неї на Горi, на княжому дворi, — адже схватять, замучать, скарають...
Вона розумiла, що не може побачити анi князя Святослава, анi сина Володимира, — у них свої шляхи, у неї своя гiрка доля...
А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищi й руїнi, коли в пташки зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiтає над ним, розвiваючи свою муку.
Тiльки ж Малушi було важче, нiж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свiй бiль, над зруйнованим своїм гнiздом пташка може закричати, поквилити... А Малуша мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душi, до пожарища своєї любовi.
I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi — в однiй убогiй хижi переспала, ще в однiй погодували, — i над Днiпром, i над Россю, куди увесь час залiтали то печенiги, то половцi, люди охоче допомагали їй, як i багатьом бездомним.
Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки, не розповiдала про своє горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусiдньої весi?
Так, ця жiнка, одягнена в просте домоткане чорне платне, зав'язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших, але трималась гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям i великими карими очима?
До Києва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд Перевесища, i стала на Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну.
Дивний i напрочуд красивий був Київ у цю передвечiрню годину. За лiсом, по той бiк Щекавицi, спускалось велике багряне сонце, промiння його золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло чорнi хижi передграддя, сягало до Днiпра й далi — в лiси й поле по той бiк.
I Малушi здавалось, що збулась її багатолiтня мрiя. Вона хотiла побувати в Києвi — i от вiн перед нею; вона змальовувала його в своїй уявi дивним i красивим — насправдi вiн був ще кращим.
Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром — надходила нiч. Де ж перебути Малушi?
Поспiшаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибiв, оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однiєї з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно, й жiнку бiля нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався вiд роботи, пiдвiв голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навiть пошкодувала, що пiдiйшла.
Але шукати притулку десь в iншому мiсцi було вже пiзно, i Малуша змушена була запитати:
— Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн з-пiд брiв подивився на неї.
— А звiдки ти йдеш?
— З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки...
Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо — пожежi та мори — вiдоме скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Києвi. Добре, що не назвала подорожня жiнка третього лиха — печенiгiв.
— А тепер куди?
Малуша зiтхнула.
— Куди ж пiти? У Києвi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки мої десь будуть в надобi...
— На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, — забуркотiв смерд. — Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова...
I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови людськi, але втрутилась жiнка, що стояла поруч iз ним:
— Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай заходить жiнка, бач, iде iз поля.
— А я що ж?! — винувато розвiв вiн руки. — Заходь, жiнко, до хижi... Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi — пеньку, у жони є корона — сивина, маю бояр — двох синiв, челядь — дочки, а худоби тiєї — i пес, i котка, i мишi...
— Ходiмо, полянко, — сказала дружина, — бо впину йому не буде.
Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так i тепер ждала, поки господар вiзьме вiд хлiба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й поглянувши на вогнище, вiн сказав:
— Коли б то боги бачили, що ми їмо!
Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчаннi.
Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли вогнi, один, великий, на требищi перед Перуном, ще кiлька — у вiкнах теремiв княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула одноманiтний спiв.