— Тодi iди, сину, — закiнчив князь Святослав. — Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й поїдете!
— Добре, отче!
Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його в голову, син мiцно схопив i притулився до руки отця.
— IдиI
I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став, обернувся, i Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.
— Що ти хотiв? — запитав вiн. Володимир вiдповiв не одразу, несмiливо пiшов назад, зупинився, сказав:
— А ти не покладеш на мене гнiву, отче?
— Нi, — лагiдно вiдповiв Святослав, — говори!
— Я давно хотiв запитати тебе, отче, — почав Володимир, — але не смiв, боявся i тебе, i баби Ольги...
— Чого ж ти боявся?
Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне.
— Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, — щиро признався Володимир, — але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони — княжичi, а я робочич, отче?
Князь Святослав замислився, i обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києвi, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, i зараз, i пiзнiше — до кiнця днiв своїх — вони, Ярополк i Олег, будуть князями, а вiн, Володимир, хоч i буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi — чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?
— Ти добре зробив, що запитав мене про це, — сказав вiн сину. — I я тобi скажу правду, Володимире...
Вiн замовк, бо в нього — дужого, смiливого князя, який не знав у життi, що таке розпач, а тим бiльше сльози, — щось пiдступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.
— Зажди! — тiльки й промовив вiн. — Зажди... Ходiмо сюди й сядемо, сину.
Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на неї, поруч iз собою посадив Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодiї, що з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як рожевi мушлi, над далеким обрiєм, почав:
— Так от, Володимире, у своєму життi я мав двох жон. Одну з них — княгиню, дочку угорського князя, вiд неї-бо й народились Ярополк i Олег. I я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цiєї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.
— То вона недобра, моя баба Ольга, — вирвалось у Володимира.
— Нi, — рiшуче вiдповiв князь Святослав, — нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi й нарочитi, бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити...
I знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води...
— А любив я тiльки одну жону, — одiрвавши вiд чола руки, далi мовив вiн, — i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею її була...
— Як її звали, отче?
— Малушею, — тихо сказав князь Святослав. — Малуша... Малка... Мала... — кiлька разiв повторив вiн. — I любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумiєш, як я її любив?
— Так, отче!
— От вiд неї, — закiнчив князь Святослав, — i народився ти, Володимире. Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка — роба, але нiколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти її!
— Я люблю й любитиму землю, як i матiр свою, — урочисто сказав Володимир. — Але, отче, де зараз моя мати Малуша?
Це було так просто й звичайно — син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у свiтлицi, любов свою Малушу?
Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав:
— Малуша жила в селi, куди вислала її моя мати, i я не мiг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, i я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр...
— Що ж ви зробили?! — вирвалось у Володимира. — Привези, дай менi матiр, отче!
2
Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.
Багато води збiгло в Росi, багато горя зазнала Малуша, а передумала стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи вiд Росi до Києва поросли б шипшиною й тернами.
Та завжди у холодку тернiв i шипшини витикаються з трави голубi квiточки, що звуться незабудками. У суярмному життi, серед трудiв i клопотiв про хлiб щоденний ждала все чогось Малуша i надiялась. Чого ждала? А хiба є на свiтi людина, яка живе без надiї?
Часто, а то i кожного дня, натомившись пiсля важкої роботи, сiдала Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено мiнилась пiд промiнням згасаючого сонця, переводила очi на хижi Будутина, над якими курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю, туди, де стелився битий шлях на Київ.
Вона знала, що робиться в Києвi. До Будутина часто приїжджали княжi люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадiбно ловила кожне їхнє слово про стольний город.
Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли вiн одружився з угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта, коли князь Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на ромеїв.
Вона бачила й воїв Святослава, якi йшли тодi на брань i ночували пiд Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, вiн поплив Днiпром. Вона дала воям його, що мала, — хлiбину. Може, той, що їв, пом'янув спраглу її душу. А потiм до Будутина долинули новi чутки: пiд Києвом стоять печенiги... Чутки сполошили село: печенiги пiд Києвом, кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина.
Тодi всi люди з Будутина залишили свої хижi й пiшли в лiси понад Россю аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже довго, вночi ходили до села, копали там рiзне зiлля, багато днiв з тривогою дивились на поле.