Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Вої одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем своїм. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома воєводами об'їжджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.
— I як мислите, воєводи, — запитав Святослав, — будемо далi брати Переяславець копiєм чи станемо облогою?
Однi воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копiєм. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом.
Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка.
— Пливуть! — сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки — то йшли лодiї руськi, що поспiшали на помiч воям.
— Ждати пiд стiнами города не можемо, воєводи, — промовив Святослав. — Тут стояти — давати вороговi силу. Ждати тут — може, й ромеї пiдтягнуть свої сили. I навряд чи сидiтимуть самi боляри в Переяславцi. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали, що й лодiї нашi з'являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночi, воєводи, i будемо брати город копiєм...
I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславцi одночасно вiдкрились всi ворота, а з них скопом ринуло вiйсько. Вошо заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.
У станi руських всi були готовi, через короткий час почалася сiча велика. Боляри болгарськi бились люто, з усiєї сили, вони йшли i йшли проти руських воїв, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на захiд. Але руськi вої не випускали їх з кiльця.
До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копiєм...
4
У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда, лук i меч у нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам нарiзав з верби, висушив i оперив ще в полi, туго був прив'язаний у нього з правого боку, було в його тулi ще багато стрiл i комишевих — тонких, легеньких, iз залiзними вiстрями, — такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав її, як радили iншi вої, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори — кінці лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить — дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв її в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права — вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба — виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших воїв, добре. На свiтаннi, коли наперед виїхали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, — забилось дуже серце в Микули. Це ж вони — вої руськi — з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дунаєм?
Люто, разом iз своїм десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом — пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, — цього не чув i про це не думав Микула.
Уночi ж, коли вої взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних.
Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував їх.
Але щось не давало спати бранцевi — розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся.
— То ти й спи, чоловiче, — сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. — Ти ж бачиш, я не сплю.
Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу.
— Не буду спати, — промовив вiн. — Не, не...
— Як хочеш, чоловiче, — згодився Микула. — Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним.
— I чого тебе зв'язали? — вголос сказав Микула.
— Асен бяше убит, — вiдповiв полонений. — Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустiї...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.)
— Не iмат такава войска? — засмiявся Микула. — Так чого ж ти бився з нами?
— Бояхом руськi войницi.
— Боявся? — здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся — i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший воїн не зачепили б його.
"Щось тут не так", — уперто думав Микула i запитав у бранця:
— А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче?
— Руськi войницi iмам смерть, — вiдповiв той. — Ти хочеш мене мати рабом, уб'єш...
— Це я тебе хочу мати рабом? — промовив Микула й чомусь показав на своє серце. — I це я тебе вб'ю?
— Ти i твiй каган, — швидко вiдповiв болгарин.
— Зажди, — промовив Микула, — ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть?
— Ангел суть. А тебе?
— Микула... Микула...
Тодi болгарин витягнув уперед свої зв'язанi мотузком руки й запитав:
— То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду твоїм рабом?)
— Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп.
— Закуп.., — повторив Ангел i опустив на колiна руки. — А боляри говорили — страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни — будемо ми раби — аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили — страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi — будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi)
— Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi?