Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських покоїв єпископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман.
Iмператор i єпископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море.
— Чи зумiє єпископ проїїхати в Понт? — запитав Никифор.
— Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? — замiсть вiдповiдi, поцiкавився єпископ.
— Нi, єпископе, до хозарiв зараз нiчого їхати — вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось iз павликан* (*Павликани — релiгiйна секта).
— Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ.
— На цей раз тобi доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i їхнього кагана Курю.
— Про що я мушу говорити з каганом?
— Зараз до Болгарiї з великим вiйськом прийшов київський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посувається вперед, i є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив...
— У спину князевi Святославу над Дунаєм? — посмiхнувся єпископ Феофiл.
— Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києвi.
Єпископ Феофiл не стримався i промовив:
— Це — дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дунаєм.
— Ти зумiєш, єпископе, знайти кагана?
— Коли я мушу виїхати? — замiсть вiдповiдi, запитав той.
— Треба виїхати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото — тобi дадуть тридцять кентинарiїв... Щасливої дороги, єпископе. I удачi!
— Многi лiта тобi, великий василевсе!
З
Лодiї князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей заїдали комарi, пiд ногами сичали гадюки.
Але вої Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед.
Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi воїв. I сторожа, яка їхала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих воїв не видно.
Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дунаєм, а всi лодiї болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.
Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних воїв негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодiї. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, воєвод своїх i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.
Уночi воєводи пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалахує свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських воїв, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах.
Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiцяє не чинити нiяких ушкод.
Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли лайкою i глузуванням. Тодi князь велiв воям своїм брати зброю i наволочить стяги. В стiни города вдарили пороки. Заметушились вої й бiля самострiлiв, що стояли далi вiд стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi з волових жил, iншi в цей час пiдкладали пiд них гостре камiння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи — iз свистом i ревом на стiни й далi в город полетiло камiння.
В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усiх воїв, i в повiтрi засвистiли тисячi стрiл — звичайних очеретяних i кращих — кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.
Пороки з важким гупанням били в кiлькох мiсцях стiни, безугавно викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала свої тятиви. I тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв виступили мечники й одягнутi в броню вої. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки, ставали один одному на плечi i лiзли на стiни.
На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогiв, дехто— щоб пiдтримати своїх побратимiв, декому, нiде правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi вої були завзятi, вони копiєм хотiли взяти город.
Але й болгарськi вої, на чолi яких стояли визначнi боляри, бились смiливо, їм обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi купи камiння, за заборолами — дiжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.
Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато воїв загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що їм загрожує, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.
Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, — на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.
У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу немає воїв, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб.