Обрій не виднів за дахами, але по тому, як оброшене різнотрав’я газонів розгорається яскравими зблисками, Андрій розумів: уже зовсім розвидніло; в парку пахло бузком, біля стіни червоноцегляного гуртожитку тінь шовковиці лежала на лавочці; знайшов двері з червоним ромбиком "117", прислухавсь до тиші в кімнаті, лапнув залізну ручку, "нікого немає, певно, пішли на нульову пару; заскочу-но в бюро по працевлаштуванню", дівчата і парубки збігали сходами, Андрій пішов за людьми.
На тильному боці будинку побачив плаката — хлопець з кельмою у піднесеній над головою правиці пропонує: "економте час, користуйтесь послугами бюро працевлаштування"; нижче плаката — дошка об’яв, заклеєна запрошеннями на роботу, адресами й телефонами по найму квартир; Андрій став обдзвонювати хазяїв — йому відказували, що вселились два командировочних із південного міста, йому радили махнути на залізничний вокзал, де біля зупинки таксі щовечора люди пропонують житло; подумки бачив пристанище перед сімейним кутком і чув то жіночий, то чоловічий, то зчужілий, то облесливий голос, "нічого немає, не можем нічим помогти".
В установі дядько, розчісуючи сивого вихрастого чуба, пояснив, що місто збирається святкувати ювілей, наїдуть гості з "Юнеско", з усього світу, отож тра показати себе лицем, до чого дожилися за довгий історичний проміжок, отож потрібні асфальтувальники; Андрій згодився, до обіду встиг оббігати медкомісію, отримати ордер на поселення до гуртожитку, тоді вирішив змотатися на рибальський базар і дорогою згадував: гуртожиток його був на околиці міста, де вечорами німувала хутірська тиша, за дорогою, за іржавою сіттю виднів яблуневий сад, вдалині мріли тополі при цвинтарі; від військкомату займавсь парашутною справою, плигав з "кукурузника", Надя прала затягані комірці сорочок, з цибулиного степір’я кришила салат до підсмаженої на олії картоплі, весна прийшла пізня, сніг сірів по затінках, потім раптово степліло і найбільш впам’яталося пізнє тепло, вже по-літньому тихе, безвітре, а зимою вони за щось погиркались, довго цуралися одне одного, доки двадцять третього лютого Надя не приїхала з одеколоном "Гусар" і пляшчиною марочного сухого вина, — дні чергувалися в праці бетонника, в передчутті блискавичного льоту, в затеплілих вечорах, коли, сидячи на підвіконні навстіжного вікна, вони бачили дим по садку, довгоруких людей, що обчищали верхні гілляки секатором і поливали з каністри бензином обчикрижене, стягнуте на купу гілля; була радість: чекаючи Надю, підходити до вікна й помічати: сонце багрить гостроверхі тополі, обрізане пагілля тонко сичить, розбруньковується на вогні, а задимленою дорогою хуркотять двовагонні тролейбуси.
Ділив кімнату з двома мовчкуватими парубками, котрі вдягалися у чорношкірі з цупкими стоячими комірами плащі, завжди курили, не виймаючи сигарети з зубів, часто ходили на танці в напрасованих костюмах і строкатих краватках, ніколи не сварились, не крили ні в душу, ні в батька-матір: вони працювали на цвинтарі і часом брали Андрія на підробіток, минали яблуні повз сітчасту загорожу, минали тополиний паркан, чіпляли на оградку плащі, брали чирви й штиковки, викидали суглинок, побалакували, "чи не пора підобіду?", серед тиші й наростаючої скорботної музики, випару бруньок, давкого запаху смерті, що ближчає духовими прощальними схлипами, йому світала дорога назад, коли перескочить шосе з лопотючим червінцем в кишені, а навстріч підніметься з лавочки Надя: і відклавши лопату, сівши скраєчку надуханого плаща і беручи ковбасу з товстопалої руки, де під нігті набилося чорних півмісяців, завжди бачив: на лицях напарників ростуть підвусики синього сигаретного диму, завжди чув дивний холод по тілі, відчував чийсь замружений погляд: чи то близької розлуки, чи то коханої дівчини, що виглядає і виглядає здалеку.
Жив між коханням і небом; після цвинтару, відмивши трьома водами руки, вони вдвох поспішали до аеродрому на спорткомплекс "Чайка". І відриваючись світу, з літака помічаючи все ширше, все ширше розкрилений обрій, шукав очима тополину загорожу та дівчину з долонею над очима, з підвітреним платтям, і, затяжним стрибком розриваючи довге чекання, бачив хмари, підпалені сонцем, буцім зірвані вітром клуби яблуневого цвіту, і помічав срібну при сонці, безпомічно приземлену конвалію дівчини, і міряв поглядом небо, гадючи, доки ж летіти, і завжди перед землею минало очікування, тихо, так тихо, як тоді після танців, коли втікали за село до узлісної циганової пустки, де пахло нічницею й сіном, розтрушеним по підлозі, де вересневий туман плив повз вибиті вікна і дрібне березове золото млинкувало при низькому місяці.
3
Зійшов на станції "Дніпро", — з платформи видніли скуті бетоном береги і зацятковані послідом залізні поренчата край надбережного зрізу.
Ріка пахла квітами, змитим і спрілим луговим різнотрав’ям, пухкими сірими котиками, раннім теплом, а вода уже втратила пругку сталеву синяву, що буває опісля скресіння, вода тьмяніла горіховим деревом, коли похмарене сонце гнало тіні і збиті вітром брижі поспішали до витоку. Була то не гра світлотіней, щось більше — пам’ять? минувшина? — була то дивна упевненість, що справжня денна ріка синьо живиться сонцем, витікає із неба, а нічні чорні води — то кіптюга згорілого дня, де зорі і місяць, мов кола по воді, киплять рідкими зблисками втонулого світла.
Збігши на вулицю, помічаючи на кручах куцу прозелень снитки, Андрій поміж безлічі запахів упізнав сморідок перегною і, проштовхуючись по міжряддю, побачив м’ясисто-ворухкі купки червоних робаків, білих, притрушених мукою опаришів, плескачі жовто-зеленої мостирки й покришену кубиками макуху. Одіті в штормовки продавці, не викрикуючи ціни, не припрошуючи до пофарбованої цибулинням жилки, до мормишок для літнього лову, попивали пиво й курили, оглядаючи люд меткими очима.
Коли, скупившись, стояв біля чорних перил, ріка плавилась блискавкою; довгі пляжні піски осеніючим виліском жовтіли потойбіч Дніпра.
Вони випадково зустрілись біля тролейбусної зупинки. Біла блузка обціловувала Надину талію й груди, сині кросовки визирали з-під вельветових джинсів, а пальці торкали нікельовану застібку шкіряної, на довгому ремені, сумки і, цілуючи губи, налиті журавлиновим соком, цілуючи волосся кольору жухлих на осінь вершків отави, Андрій запитував себе, "чим жила вона впродовж двох років, чи світали ці очі до другого, ці очі, ці очі, замружені зараз від сліз".