10
Коридорне безлюддя жовтіло від низки плафонів, що стлали тьмяні переблиски на мідні ручки і обгвіздкований дверний дерматин. Андрій пізнав двері наліво від ліфта, хоча, покидаючи нічне пристанище, не глянув на номер квартири, не дозволяв собі думати і не думав за Анну, проте грів себе передчуттям. Різкий виляск дзвінка, далі тиша, важка чалапата хода, далі кляцнула защіпка, протяг війнув теплим запахом кухні: тугов’язий, чисто голений чоловік у вощаних залисинах стояв, рукою спершись об стіну, затуляючи пройму кухонних дверей.
— Ви господар?
— Аннушка!
Мельком глипнувши в дзеркало, — общетинена пика, зі сну м’ята сорочка, осторога з-під насуплених брів, — Андрій за крутоплечою спиною вгледів густе чорноволосся і глиб зелених очей Анни.
— Не стій на порозі, заходь.
Коли чолов’яга проклигав до кухні, Анна стисла Андрієву руку, "мене друзі відвідали: адвокат, потрібна людина, може виручити з халепи, подруга його з торгівлі", грілася холодом юного збудження; простоволоса, рум’яна, мовби стужа розтеплила обличчя, звеселила кожну думку і порух, підштовхнула ногою стілець до Андрія, "Боже, я зовсім дівчисько".
— Його звати Андрієм. А це Едик і Юля.
Ліктями злігши на стіл, біля плечистого чоловіка сиділа жінка з малим ротом, з очима кольору прив’ялених чорнобривців; сиділа, докурюючи сигарету й нігтиком струшуючи попіл на блюдце. Після кави Едик викликав Андрія перекурити на балконі; як і світло, темінь не об’єднувала їх, Андрієві запала охота мовчати, бачити руки, покривавлені одсвітом жару між пальців, бо місто вже обмирало, згасаючи сяйвом, бо від зеніту небо повнилось зоряним накрапом, морок порідшав і перламутрово й синьо вдалині наростала, безмісячно сходила ніч.
Андрій згадував запах засмаги, очі барви спортивного костюма, підведені синіми тінями, пам’ятав її близьку за близькими стінами — і чужою видавалась розмова з чоловіком, що сяяв на підмізинці печаткою масивного золота у вигляді сонця, де поверх променистого обрису виднів скорпіон із занесеним жалом. Едик пропонував його машиною поїхати на рибалку, "сам пойми, вона вишукана жінка, їй потрібні розваги, бо справжня жінка — вічний двигун цього світу, я так думаю". Прощаючись, Едик наморщив лоба:
— Да, зовсім забув, Аннушко: скоро Юрик заявиться, наш фотограф, дорогий Юлін родич. Привезе із заробітків "Жигулі", загуляємо.
— Ой, він такий милий, — казала Юля, вступаючи в сині кросовки. — Він такий лапочка, зовсім дитина.
— Всі ми діти природи, — Едик потис Андрієву руку. — Добалакались нащот рибалки?
— Аякже, — руку тепло лизнуло золото перстня. —Найближчим часом рванемо.
— Побігли, Едьо. Доки людям надоїдати...
— Спокійної ночі, — підморгнув Едик. — Дуже спокійної.
Анна на два оберти провернула замкове коліща, долонею відкинула коси за спину, помічаючи, як він милується її губами й білою чайкою піврозстебнутої блискавки; його осторога діткнутися чорної фати кіс передавалася жінці, але не смішила вже — хвилювала. Розсунувши тахту, дала Андрієві два кінці накрохмаленого простирадла, тріпонула його, і він пучками відчув напрасовану білу полотнину, розправлену двома парами рук, мов вітрило, що понесе бурушами прозорої ночі.
— Не підеш від мене? — запитувала потім.
— Піду, аякже.
— Де ти працюєш?
— Дорогу кластиму. Житиму на Райдужному.
— Любиш когось? я вгадала?
— Здається, вже розлюбив.
— Не ходи до неї.
— Добре.
— Ніколи-ніколи.
— Добре, Ань.
— А хто вона?
— Студентка, мешкає поряд.
— Гніваєшся на гостей?
— Мені байдуже.
Анна розповіла, що вони не розписані, на гонор живуть. Юлька на кожній імпортній дрантині навар має, повз Едині руки теж копійка лишня не пропливе, наприклад: справа слизька попаде, від п’яти до семи годків можна давати, він владновує так, що підсудний отримує п’ять і на кожному скошеному році настригає по тисячі, головне мати знайомства і щоб за руку не хапнули. Першому чоловікові Юлька підсипала в страву антабус — ліки такі від спиртного, — а він, не знаючи, всушив на рибалці пляшчину й брикнувсь, попотягали тоді бідну торгашку, Едик поміг зам’яти оказію, він ловкіший за цигана.
Андрій згадав сонькуваті Юлині очі, ніготь, припорошений попелом сигарети, "ніколи не сказав би", згадав тремтіння її голосу, коли боязко й владно покрикувала на Едика, ртутно бігаючий погляд, неміч пещених пальців, що зашнуровували кросовку, "всього може бути". Лежав гориз-нак, слухаючи цокотіння годинника на жіночій руці — цокіт вливався в його пульс, артеріями струмував до серця, чуже й рідне життя вливалося в його долю.
— Чом же водишся з ними?
— Більш нема з ким.
Анна сказала, що Юля навідувалась за порадою, чи робити аборт, якась вона легковірна. Жінка мусить бути самостійною, мусить позбутися ніжностей, мусить знати собі ціну, не роздрібнюватись на милосердні дурниці. Теперішнє життя вчить, що оптимальною є та сім’я з одною дитиною, котра не відає батьківської гризні. Чоловіки здебільшого егоїсти, їхня роль в сім’ї падає, їхні претензії на владу смішать, їм не бракує лиш ревності — яке ж батьківське тепло обігріє дитину? — думаю: чоловіча роль незабаром зійде до одного партнерства.
Попід рання Андрієві присновидівся навчально-спортивний комплекс, де складає запасний парашут; спершу, розплутавши стропи, туго-натуго змотує лілову шовковину купола, пхає її до запаски, стуляє докупи брезентові клапани, чіпляє замок на висотомір-автомат, пам’ятаючи, як автоматично висмикується чека на півкілометровій висоті, пам’ятаючи, що потрібно відстебнути висотомір від замка, аби основний купол не перехльоснувсь із запаскою, коли оглушливо вибухне основний парашут і земля зависне раптово й попливе під ногами.
Пробудившись, сказав собі, "пора на Райдужний, звідтіля на роботу; вмер шлях до Наді, забудеться й стежка сюди, отаке-то, Андрію Михайловичу Подорожній".
11
Андрієві було легко почуватись своїм серед чоловічого негаласливого гурту, минати браму Московського мосту, звідки, біліючи раннім теплом, виднів туман попід берегом, зелене блискітне сяйво на опорах далекого мосту, а далі золочені Лаврські куполи, що клали з узвишшя на місто свічкові танучі відблиски. Невдалік оперного театру надибав халабуду на колісному ходу: передня шина підперта цеглиною, двері відчинено в сутінь.