Чи це правда, що за всім цим шарлатанством криється основа справжньої наукової фізіології? Чому ж не бути хоч часточці справжньої психології поза образом св. Катерини та Святого Духа? І який розум більш здоровий: той, що вірить у Бога, чи той, що живиться мавпячими залозами?
Хіба наш відчайдушний потяг повернутися назад у середньовіччя, який з'явився ще до руху прерафаелітів, не свідчить про те, що нестерпним є не тільки академічний живопис, а й легковірність, яку не виправдати забобонністю; жорстокість, яку не виправдати варварством; переслідування, які не виправдати іншим віросповіданням; наше безсоромне поклоніння успішним шахраям і негідникам, як новим святим, а також те, що ми глухі та сліпі до закликів та видінь тієї невблаганної сили, яка створила нас і знищить, якщо ми знехтуємо нею.
Жанні та її сучасникам ми б видалися чередою, одержимою злими духами, яка стрімко біжить униз із крутого обриву просто в пекло. Наш стан, який ми встановили як стандарт здорового глузду, та визнання Жанни божевільною, бо вона до нього ніколи не скотилася, доводить, що ми не тільки розгублені, а й пропащі. Давайте тоді раз і назавжди облишимо нонсенс про те, що Жанна була божевільною, і визнаємо: вона була принаймні настільки ж при здоровому глузді, як і Флоренс Найтінгейл,[5] релігійні вірування якої виявлялися так яскраво та живо, що це коштувало їй постійних проблем з медичними та військовими установами свого часу.
Помилкові одкровення
Те, що голоси і видіння Жанни були плодом її уяви, видно з випадків, коли вони підводили її, як, наприклад, під час судової справи, запевняючи, що вона буде врятована. Жанна покладала занадто великі сподівання на свій порятунок, однак небезпідставно: якби арманьяки,[6] як називалась її партія, дійсно хотіли визволити її та доклали всіх сил, шанси на виграш були б достатньо високими; неабияку владу мав і її військовий товариш Ля Гір. Тільки вона не розуміла того, що всі були раді позбутися її, ані того, що визволення в'язня з лап Церкви для середньовічного капітана та навіть середньовічного короля було немислимим геройським подвигом. Та не знаючи цього, Жанна мала всі підстави сподіватися на визволення, тому слова св. Катерини, яка запевняла її в цьому, були виявом сподівань дівчини. Коли її розрахунки виявились помилковими, адже Ля Гір не штурмував воріт Руана, ані боровся з Ворикськими солдатами, аби врятувати її від спалення живцем, Жанна одразу збагнула сутність своєї св. Катерини та зреклася її. Що могло бути більш розсудливим та практичним? Можливо, те, що, маючи вибір (завдяки власному зізнанню, що образи Катерини були лише видіннями) між ув'язненням і спаленням, вона свідомо й чітко обрала друге — неординарне рішення для її характеру, а також вияв раціоналізму, доведений до крайньої межі — самогубства. Ілюзії Жанни не полишали її до самої смерті; озвучуючи пророцтва голосів, вона заявила всім, що повернеться.
Жанна — гальтонський видець
Найбільш скептичні читачі, без всякого підтексту божевілля, вважали б Жанну видцем, як називали таких осіб Френсис Гальтон та інші сучасні дослідники людських здібностей. Вона бачила уявних святих, так само як інші бачили уявні діаграми чи ландшафти, позначені певними цифрами, тож їхня пам'ять та обдарованість в арифметиці здавались неймовірними для звичайних людей чи так званих невидців.
Видці одразу ж усе збагнуть. Невидці, котрі не знайомі з працями Гальтона, нічого не зрозуміють та поставляться до його теорії з недовірою. Трішки розпитавши своїх знайомих, вони зроблять для себе велике відкриття: що око розуму — це ніби чарівний ліхтар, і що вулицями міста ходить багато абсолютно здорових, нормальних людей, які бачать найрізноманітніші галюцинації, вважаючи це звичайним розумовим багажем кожної людської істоти.
Мужність та войовничість Жанни
Іншою крайністю Жанни була її манія до солдатського та чоловічого життя. Щоб знеохотити її, батько заприсягнувся втопити її, якщо вона втече з солдатами, а також наказав синам зробити те саме, якщо його в той час не буде вдома. Така погроза була несерйозною: вона, вочевидь, була адресована малій дитині, все ще здатній повірити, що батько справді зробить це. Отже, Жанна ще дитиною хотіла втекти з дому і стати солдатом. Жахлива перспектива бути втопленою в Мезі[7] втихомирила її, доки батькові страхи не минули та доки брати не почали підкорятися вродженому лідерству своєї сестри; а до того часу вона стала достатньо свідомою, аби зрозуміти, що її дитячі прагнення до військового життя — не просто привід для втечі з дому. Це прагнення не полишало її і стало визначальним у кар'єрі.
Якщо в когось виникають сумніви, що це було насправді так, то нехай він спитає себе, чому дівчина, виконуючи спеціальну місію від Бога стосовно дофіна (саме таким Жанна бачила свій мудрий план з урятування некоронованого короля), просто не з'явилась при дворі як жінка, вбрана в сукню, і чому вона не спробувала по-жіночому вплинути на дофіна, як це робили інші жінки, які з'являлися з подібними місіями до його божевільного батька та мудрого діда. Чому вона носила солдатські лати, ходила з мечем та щитом, вимагала спорядженого коня та ставилась до своїх солдат як до товаришів, лягаючи спати на землі бік у бік із ними так, ніби була такої ж статі, як вони? Можна сказати, що це був найбезпечніший спосіб подорожувати країною, що кишіла таборами біженців та бандами мародерських дезертирів. Однак така відповідь безґрунтовна, бо чому ж тоді всі інші жінки подорожували Францією, навіть не думаючи видавати себе за чоловіків? Припустімо, що небезпека дійсно могла бути причиною, та як же тоді пояснити той факт, що навіть коли вона минула і Жанна могла з'явитись при дворі в жіночому вбранні, у повній безпеці та з більшою пристойністю, дівчина все одно не позбулась свого чоловічого образу і замість того, щоб переконувати Карла (як королева Вікторія переконувала Військовий департамент відправити Робертса в Трансвааль) відправити Д'Алансона, де Ре, Ля Гіра та решту на визволення Жана де Дюнуа в Орлеані, вона наполягла, що сама поведе і очолить цей напад? Чому вона відкрито демонструвала свою майстерність воювати зі списом та їздити у сідлі? Чому приймала такі подарунки, як зброю, бойових коней, чоловічий верхній одяг, і кожним своїм учинком зрікалась загальноприйнятого жіночого образу? Простою відповіддю на всі ці запитання є те, що вона була звичайною жінкою, яка хотіла жити як чоловік. Таких жінок можна зустріти будь-де, серед піхотинських чи морських військ, вони служать, видаючи себе за чоловіків, неймовірно довгий час ухиляючись від викриття, а іноді зовсім його уникаючи. Коли настає час робити виклик громадській думці, вони скидають маску. Подивіться на Розаліну Бонер, яка малювала в чоловічих сорочках і штанях, чи на Жорж Санд, котра жила як чоловік і котру жіночий стиль життя знайомих з родин Шопенів та Муссе нестримано забавляв. Якби Жанна не була однією з таких "нежіночних жінок", її б сприйняли значно раніше.