Нічого, я сама скоро піду звідси...
З якого ж це приводу, тітко Ларо?
З того приводу, що мені все смертельно надокучило. Все, розумієш, мій милий, усе.
— Навіть "флоярою не хочеш стати в учтах світа"?..
Вона стримала коня, що наступав на чорні купини хом'яків, вириті в полі, й пронизливо-крижано подивилась на Олелька. "Це підленько. Я так і гадала — сказала тітка Лара; що ти читаєш мій щоденник, я не серджусь; в минулому житті ти був секретарем Великого Інквізитора..."
— А ти, тітко Ларо?
— А я? Не знаю: може каспійським лотосом, гадюкою, може тільки будяком над Залозним шляхом, може над Чорним шляхом...
Й вона легенько смагнула коня, а він шарпнувся чвалом і так помчала вершниця навпростець, стернею зжатих ланів, лугами, де вдруге здіймались трави, все далі й далі від дому, в чагарники й у березняки, а Олелько чим дуж поспішав за нею. Напрочуд, він зовсім не здивувався її признанню. Він, що найбільше, міг задумуватись над тим, чи не жартома воно вирвалось у неї, як своєрідний засіб містифікації. Але він міг зрозуміти її поготів; те, чого інші ніколи не зрозуміли б. Цей підпал скирд міг бути й осторогою й примхою й самовідреченням і каяттям. Безперечно ж, тітка Лара була напередодні великих рішень.
В лісі було б недоречно продовжувати чвал. Ларин кінь звільнив ходу й біг вузькою лісовою тропою. Ліс густішав, темнішав дедалі; зеленява в'язів і дубів шуміла назустріч вершникам; тут ліс був чистий, прозорий, з прорубами, на яких мурава шовко-вилась смарагдово-сліпуче; далеко гехкали дроворуби, а дятли довбались у верховіттях. Сонце підійшло вже вище, закучерявлювалось зеленою луною, а під тихими конарами дзвеніли переливчаті крила коників. Змилені коні тягнулися до шиголлів; тітка Лара зіступила зі стремен і сіла на пеньку. З-під брилика вирвалась знов її чорнюща коса і мигтіла в остружжі променів. Візантійські очі зорили за Олельком, посміхались стиха.
Куди ми їдемо, — зірвав оксамитного братчика з-під пенька захеканий Олелько. Вона не відповіла. Олелько розгнуздував коня, пригнувшись під деревами; яскраві трави, посміхнувшись, пішли в ліс, як у великий, королівський сад, на тропи, виметені сонцем.
Прінц може вийшов би, син лісового царя Оха, — сказав чи про себе чи до тітки, Олелько — увесь в тремтах — і граннях золотої листви. А тітка, таїна, круто кинувши брови — не феї, не прінцесси, може Охівни з зеленого царства, осяялась:
... може й прінц, може й рудокоп, може — рибалка з Тендера. Ішов в Індію — розумієш, над Ріоном черкались блискавиці; це сторіччя локомотив, розуму, позитивізму сахалося від казок; ти ж читав про Наля й Дамаянті, або про лицаря в Тигровій Шкурі — пам'ятаєш? Може ж бути Бог у трьохликій статі: Вішна, Рама, Сіва? Я гадаю, колись ще, втомлені цим скаженим світом, звернемося і підемо до джерел Ганга; ти й я — білоодежні, чи не гарно? Але той рибалка з Тендеру пройшов усе горе людське, гори горя, знаєш? Вантажив на Волзі, студентом — у Києві, морцем у Таганрозі. Й став местником, ти подумай, Олелько! Метав бомби, клав динаміт під залізниці, з револьвером у руці сіяв смерть, чи одну? Самого ж засудили до смерті заочно, може п'ять разів. Цькували гончаками, от-от піймають — уходив. В Зерентую був, над Леною, в централах орловському, харківському, на Байкалі, — завжди уходив. Тричі в Женеві й в Парижі — на конференціях. Закордонні газети друкують заімлені фотографії, виявлені якимсь провокатором: сьогодні — ще ніхто, незримий і невблаганий, а завтра — хто він буде завтра: Дантон, Марат, Робес-п'ер?.. Ти знаєш про кого мовлю, Олелько?
Вона споглядала хитро на нього, з-під лоба, сікла тростинкою траву.
— Про Скита твойого, про Тріада...
Вона навіть не здивувалася, чому так тихо й так невпевнено він це проказав.
— Він живе у Филимоновій хижці, того лісника, знаєш?.. Це один із керманичів бойової організації. Після одеського замаху вже були на його сліді. Підпали не мають ніякого відношення до нього. Також матрос Яшка й Петрусь, які добровільно відвели слід, щоб рятувати його, як більше потрібного і не знали, що він так близько. Я як і ти, нічого не знала до тієї хвилини, коли він доручив мені зустрітися з двома його товаришами, що залишилися з цілої бойової групи. Це була найголовніша справа: передати їм ім'я провокатора, якого він викрив. Вже вчора мабуть його застрілено...
— Як він довірився тобі? Глухо сказав Олелько.
— Думки й заміри таких людей — неісповідимі. Гадаю, що він міг вибрати й всякого іншого, коли б тільки відчув, що не зрадить. И я не вагалась: це вже не була з'ява, а людина. Ось і ціла історія цього Скита...
Коні йшли в хащу, пасучись; поводи тягнулись по траві. Проростали промені, оранжеві іриси — куп'ям збивались між берізками; кувала зозуля. В просіках, ще далеко-далеко, але співуче дзвеніли сокири.
— Й ти підеш з ним, тітко Ларо?
— Я піду за ним, — сказала тихо тітка Лара; бо він-учитель.
її обличчя, ще сховане в холодних шемріннях тіні і промінів, спокійно ясніло. В цю мить від Олелька одійшло все, що його так турбувало ще вчора, в непевному, нашошореному саду: щемуча туга, що гло-дала серце ще заімленими прочуттями. Тепер він вже зовсім чітко бачив розколені стіни білого будинку, взяті гнівним полум'ям. І завіска у вікні тітки Лари, що пустувала з гіллям каштана й рожевоніздрий Мурат, що брав з її вузької долоні цукор, і акорди етюдів що завмирали лагідними лунами в хащах саду, линучи з гостинної — все це залишалось назавжди в минулому, без вороття. Що було б у тому чужому завтра? Може виплеск місяця на цегляному мурі каземату, може бистра й мутна хвиля Лени, може мряковинна осіння ніч — зустрічей, утеч, шепотінь, може срібні ниті в чорній косі, що не ляже вже більше тугим джутом, дорисовуючи профіль Електри...
Що ж, — сказав, Олелько, мерко всміхаючись; іди, може тобі так справді краще... Він присів на землю, біля її чобітка, що гострим виставав з-під довгої сукні й сухою гилячкою розгортав невелике муравлище. Коні вийшли на поруб, що золотим кипучим потоком вривався в лунну вологу ліса. Коні хрустіли, дзвеніли збруєю, витягали довгі голови й шкірили зуби, над ними роїлась комашня, аж шумуючи в со-няшних релях; кругом стало тихо, навіть не дзвеніли далекі сокири.