Вона хижо зареготала, немов п'яна, повела по всіх полум'яними очима, а Олелькові здалось, що в них не було нічого іншого, а тільки одчай.
Ти знов перебільшуєш і помиляєшся, Ларусю, лагідно промовив Василь Михайлович, — ти робиш велику кривду цій високошляхетній людині — Неми-ричеві, саме українському патріотові. Згадай лишень, як його тут поляки ненавидять...
Це Ларусина чергова примха, просто химера, — озвалась пані Ольга, — у мене просто нема слів...
І я прошу всіх, — озирнувся Василь Михайлович, — нехай все це, що говорила Ларуся, залишиться між нами. Я не уявляю собі наслідків, якшо б Немирич дізнався про таке безглузде звинувачення...
Цікаво чия це все інспірація, — засміявся дядько Сашко, — панянська витівка, чи все той самий блазенський нігілізм без кінця і краю?
Лара подивилась на нього, знечев'я сполотнівши. Коса її метнулась зміюкою.
— Сина Ґонти, сказала вона й вийшла з кімнати.
Олелько замислено бродив садом. Ізнутра розко-
лювався старий будинок його — леле!.. Може він до-
жде ше, що його родове гніздо стане кублом гадів;
ні, це ще було б передчасно; але щось двоїлось і тро-
їлось, щось вже одколювалось і розколювалось і тіт-
ки Лари було шкода — одержимої тієї, натхненної
сином Ґонти, чому якраз ним? Шкода й батька, що
виразно подався цієї ночі; чоло його проорала зморшка, таке у нього втомлене, ніякове, розгублене обличчя; може з усіх надій, які вмирали в цьому саду для нього, єдиною надією ще залишався він — Олелько?
Панна Інна з Абазою зустріла його в алеї — там було спокійно — на оддорожі, вона не встрявала в ці суперечки, як і тітка Ганна, що могла цілими днями сидіти кам'яною, безсловесною бабою, засотана своїм іншим, чудернацьким світом. В місяці, тор-кненому відсвітом луни з пожарища, зелено-гадюче обличчя цієї Інни, несполохане, одірване од усього як і її вірші — про заобрійні вирії, про яснооких янголів, про синє вино монмартської каварні.
Скажи, саде — думав Олелько — де ж правда? Скажи, прошепочи, не бійся. Скажи, що будеш снувати своє голубе павутиння дум, байдужий до наших смутків і наших хуртовин і наших радостей. Скажи, — коли втомлений невідучістю й недовершеністю моєю, прийду до тебе, — що шелестом шовкових вітей своїх прохолодиш мені чоло, рахманню квіття твойого осяєш світанням ніч мою...
Але сад мовчав. Тільки високо-високо над ним знімався ще далекий вітер-верховик і вже починав гуляти верхами тополь і лип. Він зіступав усе нижче й нижче, навіть непокоїв росяну синяву: може на світанку таки прийдуть дощі, а їх так чекала земля. Біля ставка, під акаціями — сиділа Мотря.
Олелько не бачив її вже давненько — з добрий тиждень. Навіть здалека не зауважав її в подвір'ї, в саду. И коли тепер садовився біля неї на траві, зовсім нежданно й може навіть зовсім не прагнучи того, видалась йому іншою якою ж, та якою ж старшою. "Олелько, — сказала вона співно, — я тебе чекала, не дочекалась..." Стало знов страшно од її очей, що були з-темна глибокі, — криниці, закидані зорями. Стало зазивно-легко від її голосу, який був хоч і знайомий, а проте інший, не той, що колись. Олелько забув про все. Він забув усе, що скоїлось цього літа й може — найважливіше — забув про свою плохість. Хтось пробудився й у ньому інший на тій зорі. ... Парскали коні на пастовні, за барканом. Прозори-лась і рябилась вода у ставку, смарагдова, ід берегів — чорна. За тополями плили рожевисті смуги — все, що лишалось з ночі, з шуму вітра-верховика. Починали біліти дерева серед теміні пустельного, мовчазного саду. Олелько прихапцем підвівся, йому безпе-ресталі здавалось, що садом скрадаються несмілі шепти, глузливі шерехи. Обривалось в провалля, летіло в холодну, усміхнену ніч щось, що вже ніколи, ніколи не повернулося б; від цього ставало аж тоскно й ще більше — пустельно. Він не хотів дивитися на Мотрю, автім вона вразила його своїм жалісливим, блукаючим посміхом. В ній вже все пропало від з'я-ви, від літавиці-пломіня, від зазивности голосу, що перивався такими захланними лунами, нічого з закиданих зорями криниць. Це була бідна, безталанна — ось і все. "Олелько, сказала вона; хочеш знати, де ховається Тріадо?" Не лиховісність, не відомста тремтіли в її устах; скоріше всього — кволість. Олелько мовчав. "Завтра покажу тобі, неодмінно покажу, коли б тільки не знали інші..."
Вона розчісувала косу, сидячи на траві, з простягнутими, босими ногами; обличчя її зблідло; до роже-вистих смуг за тополями простягувались блідо-зелені, блідо-жовтаві, а хмари — нависли.
XXV
Олелько відчинив очі й спросоння: тітка Лара чи Люсія де Ламермур, ввижалася цієї ночі, мабуть з останнього читання Вальтер Скоттових повістей. Ще було дуже рано, коли вони вийшли на двір — Олелько солодко позіхав. Парфило тримав за поводи коні; ніхто не виглядав зза завісок, що тихо полоскалися в прохолоді. День зводив знову — крізь листву каштана тремко плакалась золота падь; в тому дворі ревіла худоба. Власне, що знав він — Олелько, про село — думалось, їдучи поряд з тіткою польовою дорогою: ось воно підводиться як і тисячеліття тому, ступає потрісканими ногами по пилюзі, несучи косу в росу; підтикані баби йдуть із серпами; куряться димарі і клекоче чорногуз. Але пораненьку щире око села — ще не заслане лукавою імлою; йдучи повз пожарище, батраки посміхувались — добалювались і наші пани, спламени їх. Коні басували по чорній стерні, сахались. Від скирд, шо згоріли до тла, зостались тільки два великі чорнющі кола, а попіл літав разом з метеликами. Добре, що безвітряна ніч і на одшибі, а так то пішли б і клуні й коровники.
Як ти гадаєш, Олелько — задзвенів ззаду голос тітки Лари; хто це спалив скирди?
Мабуть Тріадо, — злющенько, щоб досадити їй сказав, не обертаючись Олелько; навіщо це вона виїхала з ним спозарання, що за історії знов?
Ні, не Тріадо — засміялась тітка; не вгадаєш ніколи.
А ти знаєш хіба хто?
Звичайно, що знаю. Я спалила.
Олелько аж спинив коня й озирнувся. Жайвір високо знявся й упав. Може вона шуткувала.
Ажніяк не шуткую — божевільно засміялась вона; це я спалила.
Нікому не говори про це, — помовчавши сказав Олелько; коли б довідались тебе вигнали б з до му. Не задля шкоди, а з погорди до безглуздя.