Ні, пане Петре, — повагом проказав Немирич, — найпростіші найзнедоленіші люди будуть якраз тими першими, які, коли все загибатиме, розумієте усе — честь, мораль, пошана і людська гідність, — коли зрадять усі все, — візьмуться за рушниці, щоб захищати свою землю і свою батьківщину. Так, як це було, коли римлянин Аецій закликав захищати рідну землю проти Атілли, або під прапором Орлеанської діви прийшли злидарі, щоб відперти англійську навалу, або санкюлоти — європейську коаліцію. Тоді ви збагнете облуду дев'ятнадцятого сторіччя, що дурило нас солідарністю трудящих, космополітизмом і тим подібними нісенітницями. Тоді тільки тоді, в полум'ї і хуртовині, прийдуть люди всіх станів і всіх клясів, які врятують від загибелі одвічну Европу. Це будуть люди, що вірні лише своїй землі і крові, люди, достойні своїх славних предків, люди, які, всупереч вашим невблаганим законам діялектич-ного матеріялізму, одвічнім ціннощам, тобто ідеї, нададуть нову вагу.. Це будуть люди, що вмітимуть з посміхом умерти за свою націю і державу, люди, що згинуть на кострищах за свою віру, люди, що як панцерна когорта, прийдуть серед хаосу і зледачіння, щоб принести онову людству...
Які люди? — озвалась тітка Фламінго, — може ваші ренегати з роду Чарторийських, Сангушків, Ржевуських і їм подібних?..
Не вибраність роду тоді рішатиме, панно Ганнусю, — прожогом звернувся в її бік Немирич, — а вибраність духа. Це будуть кращі з кращих, стійкіші із стійкіших, які зуміли прозріти і не розгубитись. Ви не гадаєте, що людина може в одну мить під час величезного катаклізму прозріти і знайти себе, свою душу? Це будуть ті всі, що об'єднаються біля давнього, але доброго прапору вітчизни...
Олелько подумав, що мова цієї людини, подекуди навіть вишукана і чужа, так начебто це не була її рідна мова, могла чаклувати. Всі мовчали. І тітка Лара тільки порушила тишу.
Невже ви чекаєте прозріння у людей, які давно, надто давно, стали безбатьченками? У цього висмоктаного, зжіночілого клану, який, як ви самі говорили, здатен тільки на безглузде празникування, на тризну після власного, очевидного похорону?
Я зовсім не захисник шляхетчини, — тихо сказав Немирич, — правдоподібно більшість її чекає неславний кінець. Кращим кінцем її може бути тільки гідна лицарських предків мужня загибель. Наш стан приречений. Врятувати кращих його представників, які ще не зовсім зледачіли, може бути тільки повернення до батьківщини, до нації. Конкретно: до нас: до України...
Дядько Петро, що ходив по кімнаті, спинився перед Немиричем. Його чорні очі аж жахтіли.
— Слухайте, слухайте, пане Богдане! Я українець
— Петро Драгоміров, з діда-прадіда; пращури мої — болгари чи серби, прийшли сюди і служили вірою і правдою Україні. Але її Бог не творив, а творив диявол, що хотів віддати її на поталу хижакам, бо ця земля благословенна і благодатна. Арканами ховста-ли наш народ печеніги, половці, монголи, розпинали і катували пани-ляхи, гнобили царі; всі згинали нас, але зігнути не могли. Як ніхто інший, боролися ми і, співаючи, вмирали за волю. Я українець — повторюю ще раз, але я не просвітянин і не кооператор, я революціонер. Мене не розчулюють ні бандури, ні романтичні спогади про козака Мамая чи Наталку Полтавку. Я вірю у всесвітню революцію і з моїм народом за неї борюся. Я хочу визволення України, яка нині стогне, експлуатована, замучена неволею, деспотією посіпак, глитаїв і перевертнів, спрагнена землі і волі, спрагнена свого імені, а найголовніше — правди вселюдської, ви розумієте? Невже ви думаєте, що вашими шляхетськими, давно відгомонілими мітами кабінетного патріотизму, ви підіймете Україну, яка перебуває напередодні небувалої ще в історії, соціяль-ної революції? Хто піде за вами?
— Націоналізм, пропонований паном Немиричем,
— озвалась тітка Фламінго, — це просто войовничий, становий консерватизм, який на Заході може ще мати деякі перспективи, зважуючи соціяльну структуру суспільств Франції, Німеччини, Австро-Угорщини, Англії... Він може об'єднати реакційні прошарки.
хоча 6 тільки лля відсічі соціальної революції, про яку говорив Петрусь, і якої неминучості ми всі свідомі, об'єднати деякі, історично ще дійові клясіг. ари-стократів-февда.іів Франції, чи в імперії Габсбурі ів. пруське юнкерство, космополітичну плю гокрагію. бюргерство, дрібну буржуазію...
Правильно. Ганнусю... — презирливо вкинула Оксана Олексіївна, — це безглуздя проиаі увати ось-такий консерватизм чи як ви кажете, націоналізм на Україні, яка не мас своїх власних експропріюючих клясів... Ми — народ, par excellence — злидарів...А з чиєї волі — спитайте!..
Я сподівався ваших спростувань. — посміхнувся Немирич і ііого обличчя стало ше більш суворим, — безперечно, такий патріотизм чи пак націоналізм в Україні буде ідеологією меншости, національно свідомої державнотворчої меншості. її становитиме,хочете того ви чи ні, панове, український хлібороб, — багатій, ретельний плугатар. Звичайно з участю кращих представників інших прошарків, одержимих тією ж ідеєю державності. Цій меншості, можливо, доведеться навіть силоміць накидати свою віру аморфній, безфоремній масі людей, невідующих, несвідомих свого роду і імені. Тобто осідлати, загнуздати цю безголову бестію. І певна річ, що очолити цю творчу меншість, цю спільність потомственних плугатарів, хліборобів — цієї основи нації, доведеться в першу чергу нам, які цій землі і цьому народові винні так багато. Чому нам не збагнути того, що збагнули три сторіччя тому наші спольщені пращури, які здіймали національну революцію 1648 року, боролись в її лавах і помагали будувати молоду козако-українсь-ку державу?
Чи не простіше, пане добродію Немиричу, — з'їдливо сказала Оксана Олексіївна, — простелити отій вашій вірі в плугатарів — багатіїв доріжку просто до всеросійської реакції, до цареславної "чорної сотні"?.. Тобто просто в обійми столипінщини...
— Ні, — відповів повагом Немирич, — ніякої простої доріжки туди нема для тих, хто хоче відбудови української держави, що й буде метою нашої національної революції...
Василь Михайлович, що досі слухав і мовчав, підійшов до Немирича.