Довгомордий хорт підійшов до нього, поклав голову на коліна й дивився сльозливо — влесливими очима.
Всі засміялись.
Але тільки у Веве або в Ніццу, якщо вже еміграція, — озвалась Ольга Антонівна.
Тоді вже краще в Ноган або Швальбах — докинула тітка Фламінго; там принаймні тіні давніх знайомих: пана Фридерика Шопена і нашої невгомонної сусідки, пані Марко Вовчок...
Або й не підемо в еміграцію, якщо Петрусь нас оберігатиме, — сказала холодно тітка Катря, — у нього, кажуть, зв'язки в суголосних колах...
Дядько Петро насторожено глянув на неї.
Це як розуміти, Катрусю?
Без коментарів, як хочеш.
Панове, панове — озвався Василь Михайлович,
— дискусія не закінчена, а ви сходите на особисті шляхи. Раз ми вже всі тут, треба вичерпати питання.
Олелько ще ніколи не бачив батька таким підне-сено-живим. Можливо, що він попадав у свою стихію. Може й він, — думав Олелько, — міг би бути осьтаким революціонером, осьтаким керманичем змовницьких зборів. Може це йому передалось на-сліддя прадіда-якобінця, емісара Конвенту — Петра?
— той прадід споглядав на це зібрання зі стіни, глузливо-усміхнено, своїми розумними очима, і батько був таки справді подібний до нього.
— Пане Богдане, вашого слова чекаємо! Лара безугавно дивилась на Немирича. Він озирнув її; у його чорних, мерехтливих очах спурхнув промінчик. А тоді він, не відходячи від ватрану, почав говорити.
XIV
Немирича приймали в Рославичах охоче. Він приїздив майже що другий день на шпаркому, сановитому жеребці з лисинкою на чолі, проходжувався з паннами по саду, сидів у бесідці з полковником, обходив з Василем Михайловичем, якщо той був удома, луги і пастівні, обдивлявся лани з яровим засівом, а над вечір грав у крокета або в "городки" із студентами і Олельком, та, звичайно, залишався аж до пізного вечора. Він міг жартувати і пустувати як хлопчак. Ольга Антонівна казала, що це chevalier accompli, справжній джентльмен, такого не прирівняєш до всіляких повітових вертихвостів-паничиків.
Але тепер, стоявши біля каміну, він був іншим — зосереджено холодним, як крига. Олелька він прикував до себе з першого слова. Може й ще декого.
— Так, — дні Аранжуеца, за всіми ознаками, минають, — сказав Немирич, — можливо те все, про що тут говорилось, подзвіння. По цій блискучій вік-торіянській епосі, яка, як слушно сказав мій шановний сусіда, минається. Я був не так давно в прославлених столицях, у містах — світочах. Париж, Відень, Берлін, Лондон. Петербург! Це все — суцільне праз-никування, безконечний карнавал. Нескінченні паради гвардійців йовіяльного короля Едварда у медвежих шапках; пруські гренадіри у пікельгаубах; кавалергарди його величності Миколи в панцирях і срібних шоломах. Ріки шампанського, повідь діямантів золота... Наші великі княжата, всілякі Юсупови, Мицель-ські, Потоцькі, Лобковіци, Естергазі, а з ними разом економічна аристократія — банкіри, лихварі, директори грандіозних підприємств — Ротшільди, Морозови, Рябушинські, Круппи, — все це бенкетує, забавляється, витанцьовує канкана і танго... "Пани з жиру бісяться", сказав би мій гайдук Омелько. Розцвіт мистецтва: балет Дягілева, геніяльні Рубінштайн, Штравс, Дебюссі, божественна Сара Бернар, Шаля-пін, Падаревський, навіть наші славетні землячки Соломія Крушельницька і Марія Заньковецька. Сам імператор встає у своїй ложі, щоб їм вчиняти овації...
Ну й що, — вкинула Ольга Антонівна, закурюючи цигарку, — що ж у тім поганого?
Ажніяк, пані маршалкова, — вклонився Немирич, — слава їм! Слава їхнім колоніальним імперіям, слава добробутові, який подаровано нашій старенькій Европі, слава блаженним, шо вірять у трибунал у Гаазі і в вічний мир, слава Столипіним, Бетман-Гольве-гам, Пуанкаре та Еренталям, що приборкали невгомонних страйкарів і соціялістів... Тільки все це, мої панове, блискуча агонія епохи. Тієї самої задоволеної, ситої, спочилої на лаврах, сановитої епохи королеви Великобританії та імператориці Індії, благочестивої Вікторії, старенького Франца Иосифа, Вільгельма сухорукого та інших. Стоїмо над прірвою. Завтра з цього усього всеевропейського празнику буде попелище. В темряві опиняться суспільства; люди будуть блукати як причинні, шукаючи світла в тунелях, будуть розпачливо гукати на пустелі. Та навряд хтось їм відгукнеться. Адже ви всі, панове, що тут говорили, свідомо чи несвідомо приходили до того самого висновку. Бенкетам кінець — вже світає, над світом багряна, кармазинова заграва, осяяні зали пусто-шіють — ви пам'ятаєте, як було на "Тітаніку"? Залишаються тільки останні гравці, що прирекають самі себе на загибель, але хочуть дограти останню карту...
Мене не цікавить це пишно бундючне, це приречене сьогодні, мене цікавить що буде завтра. Чи знайдемо себе серед тієї пітьми на пустелі?..
Ой, пане Богдане, — засміявся дядько. Петро, — ви просто поет, з ласки Божої мистець... Але той зловісний песиміст, як Бодлер або Блок...
Можливо, — продовжував Немирич, — не гадайте, що поети — мрійники. Вони подекуди бувають дуже чіткими суддями дійсності. Але я хочу спинятися тільки на істотному. Мене не цікавить ажніяк, як порадить собі людство з тим усім, що на нас насувається. Я хочу сам знайти опору в темряві, дороговказ у хаосі. А ви всі про це говорили, хочби натякаючи. У нас усіх майже тваринне прочуття неймовірного, ми всі в тривозі, в непокою, в небувалому сум'ятті... Опора для мене — моя батьківщина — Україна і, як не кажіть, — своя сорочка завжди ближча, — моя рідна кляса, не гаючись назвати її — аристократія...
Далебі, ну й загнули, пане Богдане, — ота рідна кляса, присяйбі!
Правда ваша, пане Петре, — вклонився Немирич, яка вона нам рідна! Не говорю про присутніх, але ця кляса таки сходить із кону. Ця кляса нині — це трухлява гнилизна, мерлятина, нікчемність і, чим швидше вона вигасне, тим краще для всього людства, та й для неї самої...
Здорово, здорово! — підняв чарку з вином Петро.
Нічого не здорово, Петрусю і ви, пане Немирич, верзете ка'зна' що, — сердито пахнула цигаркою Ольга Антонівна, — навіщо вішати собак на аристократію? Наша аристократія — оті Острожські, Гуле-левичі, Кисілі, а всі козацькі старшини — фундатори монастирів, церков, академій, от як Кочубей, Мазепа, Апостол, та й такий Петро Могила, хоч не наш, молдаванин, але шляхтич! Скільки вони зробили для української культури!..