Ян мене зовсім не соромиться, і я бачив, як він учора обіймав і цілував Марту, і слина текла йому огидно на підборіддя.
"Ех ти, Марто, Марто ! " — думаю я й знаю, що таки виконаю свого плана.
"Треба якось інакше" — я довго міркую над цими словами й знаю, що Ольга не кривить душею. Я знаю вже, як це "інакше", і знаю, що так треба. Я іноді виправдую себе так, ніби я вже виконав те, що задумав, і тоді довго, старанно міркую: "Ольга — раз, Марта — два. Ольга — за віщо? А Марта ? Де можна знайти таку другу Марту?" І я ще раз вирішую, що слова, якого дав їй, не порушу й виказувати Яна не буду. Але треба "інакше". А "інакше" — це мій плян.
Сьогодні, коли я підіймався на другий поверх, де переховувався Ян, мені назустріч бігла бліда збентежена Марта. В її циганських чорнокарих очах тремтять сльози. Вона нашвидку підтягує спідницю й тут побачила мене.
— Марто, — кажу я, — що з тобою ?
Вона, схлипуючи, показує мені мовчки на спідницю й на двері Янової кімнати. Я зрозумів.
— Як же це, Марто?
— Не знаю... Бачиш? Хотів здерти спідницю... Раптом —як звір... Я не знаю, що з ним... Втекла.
Вона чомусь із благанням дивиться на мене.
— Марто, мовчи, мовчи! — затуляю я вуха.—Мовчи,, бо тепер я виконаю свого пляна. Мовчи, Марто, люба!
Якого пляна ? Вона не розуміє. "Марто, люба Марто, я знаю, що ти кохаєш Яна, і знаю, якого вдара завдам тобі... Але ж зрозумій, що це — рятунок тобі. А втім, для кого це рятунок ? Ні, я не знаю сам" — так я міркую Ось унизу десь стихло шарудіння — то пішла Марта.
Відчиняю двері і входжу. Ян сидить на своїй постелі, але я спостерігаю, який він зараз схвильований.
— Що, скучно ? — запитую. Ян одвернувся.
— Скора не буде скучно. Скоро—-фюїть!...—він свиснув.
Ураз його обличчя робиться веселим, округлим, він повертається до мене.
— А пам'ятаєте, колись увечері до вас хтось зазирав у вікно? Пам'ятаєте? Вгадайте, хто то був? До вас тоді прийшла Ольга. А я ото за нею отоді...
Після злочину я вперше це чую від нього ім'я Ольги. І як це спокійно сказано! Каже про Ольгу й навіть усміхається.
"Так, хороба його не скосила, він житиме. Значить, треба "інакше". Житиме?
Я мовчки виймаю з кешені його бравнінга, якого колись дала мені Марта.
— Твій? Він зрадів:
— Мій, авжеж мій. А Марта казала мені, що я його згубив, — простяг до мене руку і враз одсахнувся. Він щось угледів у моїх очах. Я ступив на крок ближче до нього, націлив у голову й вистрілив. Усе скоїлося за мить. Ян тримав мене за руку, а револьвер валявся вже на підлозі.
"Значить я не влучив його, значить, він житиме"— майнула й щезла думка. Але що це? Він натяг картуза й узяв торбинку. Він не дивиться в мій бік і мовчки лагодиться йти. Вже в дверях повернувся, постояв хвилинку й мовчки вийшов.
У мене не було думок ...
XIII.
Я не сказав Марті, як це скоїлось і як пішов Ян. Ось минуло вже два тижні, а ніде його ніхто не бачив, навіть чутки про нього ніякої. Я кажу Марті, що він уже ніколи не повернеться, але я сам цього не знаю. А вона готується до робфаку й марить про місто. Іноді в неї бувають червоні заплакані очі.
— Може, зустрінемось там, Марто ?—кажу я.
— Зустрінемось ? Хіба й ти ...
— Так, і я їду, Марто.
Вона на хвилинку замислюється. Може вона бачить зараз стоголовий робфак, бруковані площі, трамваї й димарі ?
— Марто, ти не знаєш, що ти загубила ? — я виймаю з кишені її хусточку, яку колись підняв в альтанці. Вона червоніє й вихоплює хусточку в мене з рук.
— Ось, ось!.. На! — вона подає мені три клаптики.— Ось тобі хустка!
— Значить, Марто ?..
Вона перебиває:
— Значить, я не шкодую за тим... Розумієш?
Я розумію, але не знаю, чи можна цьому вірити, чи ні.
Надворі листопад. Учора вперше після довгої перерви в сельбуді було комсомольське зібрання. Головував, як раніше, Лаврін. Мені здається, що він часто замислюється, і я думаю, що він згадує тоді про попову дочку — очі йому мружаться й туманіють.
Після зборів до мене зайшла в кімнату Ольга. Я радісно зустрічаю її, але вона мовчазна, і холодом віє від неї.
— Ну, Ольго, прощай! — кажу я.
Вона тільки тут спостерігає, що я складаю свої речі. На хвилину зняла вгору дугасті бровенята й зморщила ластовиння біля носа.
В неї нова звичка — часто палити. Вона якось виросла, витяглась угору й вилюдніла.
Ми дивимось один одному в очі, потім вона тихо відводить зір і просить іноді писати їй. І зненацька мені спадає чомусь на думку колишній мій сон: десь за вікном виграють-розлягаються сурми —мідні, срібні, золотаві. Я чую їхні звуки — безліч барвистих густих звуків. Там ідуть ескадрони: зелені, сині, голубі. Вибивають дріб кінські копита, як стривожене, розбурхане серце. І раптом — грр... рр!.. Прокидаюсь — гроза.
"Так,—думаю я, — просурмили сурми й стихли. Прийшла гроза й одшуміла. І здається — все тихо й знову все сонно. Але чиєсь велетенське серце живе. Я чую, як ^воно стукає й гонить по артеріях кров; Воно не спить, стукає й дихає, як динамо., Його стукіт— у грудях у Ольги, у Марти, у мене... Хай просурмили сурми й одшуміла гроза! Хай пройшли ескадрони ! Наше серце не змовкне ніколи !"
— Значить, прощай! — Ольга встає й подає мені РУКУ-
Рука в неї така тонка й холодна, а погляд блакитних очей чужий і байдужий. Ось у неї ледве помітно ворухнулись губи:
— Скучив... за дружиною ?
— У мене ніколи не було дружини... Вибач, я тоді сказав тобі неправду.
Щось нове блиснуло в неї в зіницях і зразу ж погасло.
Я знаю — тепер кінець.
— Прощай !..
* *
У мене карі очі й кострубаті брови, може навіть занадто кострубаті, і сходяться вони на переніссі. Це надає мені, мабуть, похмурого, зосередженого вигляду. Я — завше такий.
Ог зараз за вікном осінь і ніч, і я уявляю собі листопада, як якусь живу незвичайну істоту, ніби це якийсь маленький тихенький дідусь, і його нечутні кроки губляться в шелесті опалого листу. За вікнами ніч, дощ і буря, і коли я вийду зараз на ґанок і по мокрих кривих східцях зійду в чорний сад, я, мабутьі зустріну його. Він напевно схожий на Явтуха, напевно і в нього таке маленьке зморщене темножовте обличчя.
Я слухаю, ловлю шелехи. Ось десь стукнула віконниця, ось смакує щось у кутку пацюк, і миші шарудять за шахвою старими газетами.