Утомлена, пройшла до себе нагору. Чула, як у сусідній кімнаті вкладають спати дітей, але їй не хотілося бажати їм на добраніч: попрощатися з ними на одну ніч, а самій думати про вічність було надто складно. Та й навіщо бачитися з ними? Щоб знову відчути у їхніх радісних поцілунках нічим не затьмарене щастя, а на їхніх просвітлених личках побачити любов? Навіщо мучити себе уже втраченою радістю? Вона стиснула зуби: ні, вона більше нічого не хоче відчувати у житті, нічого доброго й усміхненого, нічого, що пов'язувало її з численними спогадами, бо завтра вона обірве усі ці зв'язки. Тепер треба думати тільки про огидне, про погане, про жахливе – про свій гріх, про шантажистку, про скандал, про все, що змушує її ступити у прірву.
Ці самотні та невеселі роздуми, прийшовши, перервав чоловік. Фріц намагався почати з нею невимушену розмову, знайти слова, які б розворушили її, розпитував, як минув день. Вона відчула у цій несподіваній турботі якусь нервозність, але спогади про вчорашнє заважали їй підтримувати розмову. Страх стримував від спроби врятуватися завдяки коханню та відданості. Він, здається, відчув її нехіть і стривожився. Їй було ніяково перед ним за його дбайливість і намагання наблизитися до неї, тож вона рано побажала йому на добраніч.
– До завтра, – відповів він, і вона пішла до себе.
Завтра – воно було так близько і водночас так недосяжно далеко! Безсонна ніч здалася їй страшенно довгою і темною. Звуки все рідше долинали з вулиці, за тінями на підлозі вона побачила, коли згасли ліхтарі на вулиці. Часом їй здавалося, що вона чує дихання у сусідніх кімнатах – у дитячій, у чоловіковій спальні, – дихання усього цього близького, але уже майже втраченого для неї світу. Але водночас вона чула і безіменне мовчання, неприродне, нетутешнє, відчувала його нутром, воно долинало із якогось таємничого шурхітливого джерела і звучало у неї всередині. У цій безкінечній тиші і темряві вона почувалася, ніби у савані, невидиме небо тиснуло на груди. Час від часу години голосно промовляли у темряву якусь цифру, тоді ніч здавалася ще чорнішою і ще більше позбавленою ознак життя, але Ірене вперше здалося, що вона розуміє суть цієї безкінечної порожньої темряви. Вона більше не думала про смерть і прощання, а натомість розмірковувала, як можна було б якомога безболісніше для себе і для дітей уникнути ганьби і людського осуду, ступаючи назустріч смерті. Вона розмірковувала про всі способи самознищення, аж поки з трохи моторошною радістю не пригадала, що колись лікар прописав їй морфій, щоб допомогти позбутися безсоння, яке мучило її після однієї важкої хвороби. Вона приймала тоді по кілька крапель солодко-гіркої отрути, і їй сказали, що вмісту крихітної пляшечки вистачило б, щоби м'яко приспати людину назавжди. О! Більше ніхто не переслідуватиме її, вона отримає спокій, вічний спокій, ніколи не відчує, як молоток страху стукає у її серце! У гарячці безсоння думка про безболісне засинання мала дуже привабливий вигляд, здавалося, вона вже відчуває на вустах неприємний смак отрути і її свідомість поволі затьмарюється. Ірене похапцем сіла у ліжку і запалила світло. Пляшечку вдалося знайти досить швидко, але вона була напівпорожня, тож Ірене засумнівалася, що цього вистачить. Вона гарячково обшукала всі шухляди, аж поки не знайшла рецепт, який давав їй можливість докупити ще. Вона дбайливо згорнула папірець, ніби цінну банкноту, і осміхнулася сама до себе: ось у її руках смерть. Її кинуло в холодний піт, але одночасно вона відчула заспокоєння і хотіла знову лягти у ліжко. Минаючи дзеркало, глянула на своє відображення у темній рамі. Бліда, схожа на привид, з виряченими очима, у білій нічній сорочці, ніби у савані. Їй стало страшно, і вона вимкнула світло, затремтіла від холоду і повернулася назад у ліжко, щоб пролежати без сну до світанку.
Уранці вона спалила свої листи, впорядкувала дрібні справи, але уникала дітей і всього, що було для неї важливим і дорогим. Не хотіла, щоби життя знову спокусило її своїми привабами, зробило виконання задуманого ще важчим і примусило знову сумніватися. Потім вона вийшла на вулицю – ще раз випробувати долю і, можливо, зустріти ту жінку. Вона знову ходила туди-сюди по вулиці, але вже не з таким піднесенням і напругою, як учора. Щось у ній втомилося, і боротися вона більше не могла. Ходила так протягом двох годин, ніби виконуючи якусь роботу. Жінки ніде не було. Але від цього їй більше не було боляче. Ірене була така виснажена, що вже майже не хотіла зустрічі. Роздивлялася обличчя людей, і всі вони видавалися їй чужими, мертвими, непорушними. Усе це було уже далеким, втраченим і більше їй не належало.
Тільки раз вона здригнулася. Їй здалося, ніби вона відчула з протилежного боку вулиці погляд свого чоловіка, той дивний, жорсткий і колючий погляд, знаний їй у ньому лише віднедавна. Вона розлючено подивилася у тому напрямку, але постать миттю зникла за машинами, які проїздили вулицею, і вона заспокоїла себе думкою, що о цій порі чоловік завжди працює в суді. У постійному напруженні вона втратила відчуття часу і запізнилась на обід. Але його також іще не було вдома, він прийшов на дві хвилини пізніше за неї і, як їй здалося, був чимось помітно схвильований.
Ірене порахувала години до вечора і злякалася, що їх залишилося ще так багато. Як виявилося, для прощання треба зовсім небагато часу: усе раптом втрачало вартість і сенс, коли приходило усвідомлення, що його неможливо забрати з собою. Це було дивне відчуття. Вона почувалася сонно і втомлено. Механічно пересувалася вулицями, не замислюючись, куди і навіщо, не озираючись довкола. На одному з перехресть кучер ледве встиг в останній момент затримати коней, дишло мало не зачепило її. Візник вилаявся, але вона навіть не озирнулася: це могло б урятувати її або хоча б відкласти найстрашніше. Можливо, ця випадковість позбавила б її необхідності самій виконувати прийняте рішення. Вона втомлено брела далі: їй подобалося ні про що не думати – тільки неясно відчувати десь усередині, що незабаром усьому прийде кінець. Це було схоже на туман, який м'яко опускається і накриває землю.