І ось вона знову поспіхом вибігла на дзвінок у двері, щоб самій їх відчинити, хоча й усвідомлювала, що така поспішність і намагання випередити покоївку викличе підозру і може нашкодити їй. Але ці тверезі розмірковування не могли стримати її, і кожен телефонний дзвінок, кожен крок позаду неї на вулиці, кожен дзвінок у двері примушували її тіло різко зриватися з місця, ніби від удару нагайкою. І ось знову вона біжить зі своєї кімнати, відчиняє і спершу здивовано роздивляється незнайому жінку за дверима, а потім злякано відступає на крок, упізнавши у новому одязі та елегантному капелюсі ненависне обличчя шантажистки.
– О, це ви, пані Ваґнер, дуже приємно. Я мушу з вами поговорити.
І, не чекаючи на відповідь переляканої господині, яка тремтячою рукою сперлася на клямку, вона зайшла досередини, поклала вбік парасолю, яскраво-червону парасолю від сонця, мабуть, куплену на гроші своєї жертви. Вона рухалася з жахливою певністю, ніби у власному помешканні, і, задоволена собою, спокійна, розглядала солідно обставлену квартиру. Хоча ніхто її не запрошував, вона пройшла далі, до напіввідчинених дверей вітальні.
– Сюди, правда ж? – запитала відвідувачка зі стримуваною зверхністю, а коли Ірене, яка все ще не могла здобутися на слово, хотіла заперечити, заспокійливо додала: – Не бійтеся, я ненадовго.
Ірене пішла за нею без заперечень. Думка про те, що шантажистка перебуває у неї вдома, про це нечуване зухвальство, яке перевершувало найсміливіші побоювання, паралізувала її, здавалося, що все це страшний сон.
– Гарно тут у вас, дуже гарно, – захоплювалася жінка, розташовуючись зручніше, вона явно почувалася комфортно. – Як зручно сидіти, а скільки картин. Подивишся на все це, і повертатися не хочеться у свої злидні, а так живеш і не підозрюєш, як воно гарно буває. Дуже добре тут у вас, пані Ваґнер, дуже добре.
Аж тепер, коли ця шахрайка зручно розсілася у її вітальні, Ірене нарешті вибухнула люттю:
– Що вам потрібно, ви, шантажистка! Ви переслідуєте мене навіть у власному домі. Але я не дам замучити себе до смерті. Я!..
– Не кричіть так, – перебила її жінка ображеним голосом. – Двері відчинені, і слуги можуть вас почути. Мені все одно. Боже мій. Я нічого не приховую. Так бідувати, як я, чи сидіти в тюрмі – різниця невелика. Але вам, пані Ваґнер, Вам обережність не зашкодить. Я би на вашому місці перед тим, як впадати в істерику, зачинила б двері. Але мушу вас попередити, що криками мене не здивуєш.
Сили Ірене, на коротку мить зібрані гнівом, знову покинули її, і вона відчула, що переможена незворушністю своєї суперниці. Неначе дитина, яка чекає наказу, стояла вона перед жінкою, відчуваючи власне приниження і тривогу.
– Отже, пані Ваґнер, я не буду довго вас затримувати світськими бесідами. Як я вже казала, справи у мене не дуже добрі. І ви знаєте, що мені потрібні гроші – повіддавати старі борги, проценти, ну і все інше. Самі знаєте, копійка ніколи не зайва. Тож я і прийшла, щоб ви мені трохи допомогли. Ну, скажімо, десь так чотириста крон.
– Я не можу, – відповіла Ірене, злякана такою великою сумою, вона і справді не мала стільки готівки. – Я просто не маю. Цього місяця я уже дала вам триста крон. Звідки я можу взяти більше?
– Ну якось воно буде, тільки добре подумайте. Така багачка, як ви, може дістати яку завгодно суму. Аби тільки бажаннячко. Щось придумаєте, пані Ваґнер, нема ради.
– Але у мене справді немає. Інакше я би відразу ж вам дала. Тільки не так багато. Я могла б дати вам менше… наприклад, сто крон.
– Мені треба чотириста – я, здається, ясно сказала, – ніби ображена такою пропозицією кинула жінка.
– Але я не маю стільки! – без надії в голосі закричала пані Ірене. А сама при цьому з жахом думала, що з хвилини на хвилину має повернутися чоловік. – Присягаюся вам, я не маю…
– То знайдіть…
– Не можу.
Жінка подивилася на неї зверху вниз, ніби оцінюючи.
– Ну… наприклад, цей перстень… можна його закласти, і тоді вистачить. Я не дуже розуміюся на прикрасах… такого у мене ніколи не було… але, думаю, чотириста крон за нього легко дадуть…
– Перстень! – вигукнула Ірене.
Це був дуже дорогий перстень із коштовним каменем, подарований їй чоловіком на заручини, єдина прикраса, яку вона ніколи не знімала.
– Ну, а що такого? Я пришлю вам папірець – закладну, зможете собі викупити, коли захочете. Я ж не кажу продавати. Завжди зможете забрати собі назад. Мені особисто він взагалі не потрібен. Нам, біднякам, такі багаті цяцьки ні до чого.
– Чому ви мене переслідуєте? Навіщо мучите? Я не можу… не можу. Ви маєте зрозуміти… Ви ж бачите: я зробила все, що могла. А тепер ви маєте мене зрозуміти. Майте ж трохи жалю!
– До мене ніхто не мав жалю. Кинули вмирати з голоду. То чому я маю співчувати такій багатій жінці?
Ірене хотіла відповісти щось різке, але раптом почула, як відчиняються двері, і її серце завмерло від жаху. Напевно, це чоловік повернувся з роботи. Не роздумуючи, вона зняла з пальця перстень, запхнула в руку відвідувачці і швидко її випровадила.
– Не бійтеся, я вже йду геть, – заспокоїла її жінка, побачивши переляк на обличчі своєї співрозмовниці і її напружене вслухування у чоловічі кроки в коридорі. Вона відчинила двері, привіталася з чоловіком Ірене, який на мить зупинив на ній погляд, але не надто зацікавився, і зникла.
– Якась жінка приходила, розпитувала, – Ірене зібрала останні сили для цього пояснення і зачинила двері. Найстрашніше було позаду. Її чоловік нічого не відповів і спокійно зайшов до вітальні, де уже було накрито стіл до обіду.
Ірене здавалося, що її палець попечено на тому місці, де досі був перстень і захищав шкіру своїм холодним металом. Здавалося, що тепер усі відразу ж звертали увагу на це оголене і пекуче місце. Під час обіду вона весь час ховала долоню, але чим більше вона старалася робити це непомітно, тим більше дошкуляло їй дивне відчуття, що чоловік потай уважно стежить за кожним її рухом. Вона старалася відволікти його увагу від пальця, зацікавлено розпитувала про різні дрібниці і з усіх сил робила спроби підтримувати жваву бесіду. Невпинно заговорювала то з ним, то з дітьми, то з гувернанткою, а щоразу, коли розмова завмирала, вигадувала все нові питання і старалася пожвавити бесіду. Але голос знай підводив її і зривався, бракувало дихання. Вона старанно імітувала хороший настрій і намагалася викликати його і в решти, жартувала з дітьми, намагалася спровокувати їх, зіштовхнути одне з одним, але вони не піддавалися, не сміялися і не сварилися. Ірене розуміла, що у її веселощах надто багато штучності, і це насторожувало всіх. Чим більше вона старалася бути природною, тим гірше це в неї виходило. Урешті вона втомилася і замовкла.