Ось і мудрість часів.
Чи в землю ще вросте народ, як ліс, суцільним клопотом й доцільним існуванням? Kennst du das Haus? Auf Säulen ruht sein Dach...49 Усе чомусь не те. Довкола повій постелився. Люди як одинокі вовки. І не докоряй, на топо-ри не візьмеш. Нема землі — нема й народу. Нема народу — нема мови. Нема мови — нема пророка. Пустеля, полином укрита. Бог посіяв лиш вогонь і смерч. І тиф та чуму. І потенцію до виродження. Щоб витурити Івана на Бісків за грейцаром, Меланія зчиняє вереск, і спить з Юзиком та іншими, і народжує дітей, які не стануть людьми, і не буде народу...
Was hat man dir, du armes Kind, getan?50 Часи навчать!..
Навчать, прокляті, і зневіри, і покори.
Треба воістину бути апостолом чи й самим Христом, аби не занепасти духом. Аби сенс і смисл твого життя не звели до дурних обставин. Аби прожитий у болях день не переклали на марноти своїх буднів чи днів, сказав би Та-нячкевич, для мертвонароджених...
Виявилося, що леґінь, який перекидав уруках сокиру, ховався на Бісковому від служби в цісарській армії. А жов-тушний дідок ховався там п'ятнадцять літ від засуду за бунт у загонах Кобилиці. Хто за що ховались інші хлопці, і тільки шурхіт спиляних смерек засвідчував їхнє існування, бо и мерців не спускали на поховання до долу, а прикривали тіла несвяченим бісковим плиттям, і замість смерек виростали хрести на гранітній оселі втікача, чорта і Бога. Федькович побував там і не гостем, і не батьком для ще юних, і не сином для тих, що доживали віку. Він знову щось лишень підгледів, аби зосталось без слідів. Аби лиш в серці викроївся біль, аби за "тих" сльозу вписати в книгу для 'дозволених". Перед його очима до самої смерті стоятимуть жалюгідні, напівголі, знищені люди.
Коли він зійшов з хребта, була вже ніч. Зблиснув і тут же заховався за Бісків золотавий місяць.
Місяцю-князю, Білий вівчарю, Вийди, голубе, З чорної хмари! Бо я далеко Сю ніч мандрую, Сю ніч мандрую, Де цар ночує...
На добраніч, земле! І сьогодні, як учора, тебе я маю і не маю.
І в таких настроях його застав Танячкевич з товаришем. Аж тепер я закінчу свою рапсодію про світогляд, подумав Федькович. Ні, світоглядну рапсодію. Ніби тільки для цього існую, ніби життя дає мені снагу не до праці, а пустопорожніх медитацій. На яких теоріях я повинен виїжджати перед цими хлопцями? Ах, що таке поезія взагалі! Поезія — це міфотворчість символу і почуття в плинній стихії організованої мови. Хто це сказав? Звісно, Федькович. А що означає жити? Жити — це вірити в чари. А що таке міф? Це інтуїція пізнання. Мені дорікатимуть за діалектизми. Я скажу: моя мова — носій моєї особистості, виразник мого історичного мислення, мого досвіду, внутрішніх устремлінь та широти надій на людство і світ. О, не так уже й погано. Але я їм спробую влаштувати пиятику. Невеличку оргію безпам'ятства, бо тільки так справдяться усі сподівання людства... коли ми здолаємо інерції до звичного.
І ніби все було вгадано чи наперед розіграно.
— Я ж казав, — обнімаючи його, сипло бубонів Таняч-кевич, — що поезія — особливий світ, який розкриває душу за клопотами днів. Дивіться, які стоси списаного паперу! Порожнечу життя вміють обходити лишень діти і поети.
— Завдяки наївності, — додав, сміючись, Федькович.
— Тільки в тій мірі, в якій уява і література — наука співчуття. В цій мірі діти і поети — ясновидці. Ми ледве добралися в твої заковані горами дороги і потоки.
— Гм... — знову посміхнувся Федькович (очі його світилися неудаваною радістю, бо він давно чекав цього візиту). — Заковані горем, братчику мій, голубе мій щирий. Ви ступили на скровлену землю, де крижаніють очі від людського горя. Якось я піднявся на Бісків скит...
Всадовивши хлопців, став розповідати.
Зодягнений під краківського панка, братчик-родимець Данило Танячкевич і на словах, і на ділі віроісповідував дві "факторології": галицько-буковинський сепаратизм і польсько-німецьку "філософську" схоластерію. До "матінки Австрії"" він теж мав особливе ставлення — де і ким було програно стільки політичних баталій до повної поразки? Все австрійське — геть, воно неварте виїденого яйця. А ось Федькович і Буковина — те саме, що Шевченко й Україна, і затримана на Буковині православна віра — це... "наша ціль", що врятує від загибелі всі слов'янські народи. Первосвящеником православного слов'яниста Танячкевич вважав чернівецького єпископа Євгенія Гакма-на, політичним заступником — Ернста Нойбауера, культурним поводирем — Юрія Федьковича... Зрештою, для Федьковича він завжди залишався потрібною людиною, хоч сам Федькович сприймав його завжди іронічно, а коли той відстоював необхідність власної, української шляхти, тицяв йому під ніс дулю.
— А чи є на Бісковому наші галицькі втікачі-молодці? — спитав Танячкевич, вислухавши, мало не зі слізьми, розповідь Федьковича. Поет змушений був його розчарувати: нема, жодного нема.— От би легіон покари там заснувати! Тобі з шаблею і пістолями туди б з'являтися та муштрувати військо до зброї під хоругвами православного лри-ста!
—Давай вип'ємо, — сказав Федькович, прямуючи з поставцем до барилка з горілкою в кутку на ослоні.
— Нас і так вбивають пияцтво і жиди. Народ у корчмах зубожів, а уніати і латинники продають Русь на аукціонах. Зволощені гуцули і собі почали мріяти про дунайську імперію, сполячені галичани — про віслянську, знімечені русини не дають розвалитися Австрії.
— Коли б ти не був містиком, — вертаючись з наповненим поставцем, мовив Федькович, — я повірив би, що цей колот просто моралізаторство. Між церемоніями перемог і порятунком втечею.
— Ти теж містик, Юрію, і теж тебе непокоїть почуття ланця.
— В скарбівні слова.
— Ой ні! Усі ми кущ сухого полину, Юрію. Суєта і мар-нослав'я. Марево осені в пригаслий день. Ми містики, оо не бачимо наслідків своїх потрачених зусиль. Ми потонули в словах, які навіть біс на Біскові не чує. І твоїх не чує. Я собі взяв мету — щоб ти був почутий, а ти думаєш тільки про те, що я цього не вмію зробити в єдиносутності тебе й русинів, Бога і життя. Я, мов Ієронім при Феодосію, при тобі, проте письма в моїх оцінках не приймаєш. А ми оба і проти вівтарів, і проти тронів.