"Я не знаю жінок,— подумав він, червоніючи.— Ось де найчистіша і найдосконаліша поезія: жінка! Дарма що зрада. Дарма що флірт. Дарма що відмова. Життя, і мислення, і терпіння, і прокляття. А хто поети? Вічні підлітки з душами сивих дідів. Ще не доїхав, а вже зміркував, як падати на голі перса. Бім-бем з Трафальгарської площі, чужа наука, чужа тута, та й плач і біль, та и плач і біль без віри в божество. Ні Емілія, ні Юлія, ні Стефа Попович не створили мені почуття ars poética, бо я приміряв їх до себе. А ця прирівняла мене до себе. Первісне мистецтво самої природи. Троянда з-під шовкового листя. А ти танцюєш "Циганочку" в червоній сорочці. Якщо ти зробиш цю дівчину своєю дружиною, ти пізнаєш свій рід земний без перевдягань. Або химерами спровокуєш її до вербової коси над Черемошем".
Він поклявся сам собі, що буде перед нею щирим.
Вгамувавши спрагу здорової плоті, вона розситіло спала з ним, поклавши голову на його плече. І він ніби поздоровішав, досі вважаючи себе істотою у ста недуг. Метафори не сприймалися, вони посміхались одне з одного, знаючи свої потреби, і ті потреби негайно вдовольняли. Обоє ні за чим не шкодували, бажаючи одного, щоб Олександра і вдень і вночі відвозили на хрестини чи молебні, освячувати нові осідки, церковні фундаменти чи "прокляті місця'.
Одначе й не писалось. Будь-які дослідження і спостереження стали зайвими, Федьковичів девіз "дивитися, думати і говорити" втратив смисл, як розмита могила. Павлина впорядкувала для Юрія окрему кімнату з оглядом ще квітучих царин, поклала на столі стосик чистого паперу й письмове приладдя. Олександр, дарма що не прокидався з перепоїв, звідкілясь привіз пакунок галицьких часописів і Гоголевого "Тараса Бульбу", та все те припадало порохами згайнованих днів. Він чекав, що вона покличе його до роботи, попросить, щоб прочитав нові поезії, але його мовби поставили перед випробуванням: працюватимеш чи віддасися безтурботному рослинному буттю. Так майнуло кілька тижнів. І не пастка, і не пустка, а якась самозреченість серед зручностей і повільний зсув у порожнечу. Проза. Полон. Нидіння. Гітара висіла на клинку. Гнідий перестав бити копитами у критому задвірку, погода була рівна, як полярна ніч. Якось він подумав, що, звичайно, вирветься звідси, але й тікатиме сюди раз по раз, бо звідав чогось сумірного з гниттям чи безсилим вмиранням, потреба якого жила в ньому з самого народження. Це була вроджена потреба генерального попівського смороду і ситої попівської затхлості, передана йому від Галицьких і Городинських разом із зародком його істоти. Отаке-то, штамповані діти кріпацтва. Вас гризуть іще трупоїди панства і хамства, а лінощі духу і тіла — постійна ластівка мого дому, як кров на каїн-ських руках, як тіні злих велетів на Хрестаревій скелі, як маковий цвіт зітятих батиями голів. Вінчання з ледачою смертю дає вам насолоду, заради ситих утіх самі собі готові рити гріб і саркофаг. Тим часом повітова управа бачила за поетом лиш одну ваду — хворобливий нахил до мужицтва — і перед крайовою управою характеризувала його цілком однозначно: "Дивність і ексцентричність його поведінки полягає в тому, що при його високій освіті він, всупереч всім соціальним вимогам, обертається виключно в товаристві місцевого селянства, якому по неуцтву і грубості немає подібного". Були й застереження: чи не переслідує він своїми несподіваними зниканнями і з'явами та мандрівками "заборонену ціль"? Це вже був прямий донос Губріхів та Августаків. За ним стежили, пояснюючи його відмову приятелювати і співпрацювати з ними як доказ неблагона-дійності, хоч досі його провина перед обома превелебними родинами полягала тільки в тому, що відмовився від посади гувернанта для їхніх доньок.
Після прогулянки на Сокільський скит Павлина запровадила його до своєї опочивальні.
— Приляж. Ти сьогодні погано виглядаєш.
— Мабуть, вночі я покину вас, моя горличко.
— Чого це так раптом? Я тобі набридла? Тобі в нас погано?
— Погано, погано...— Його вухо протестувало проти повторів, як і проти спотворених на польський лад слівець чи висловів.
— Тобі зі мною зле? — аж зблідла Павлина.
— Мушу їхати до свого трибуналу.
— Якого ще трибуналу?!
— До свого робочого стола.
— Що тебе мучить, Юрику? — 3 Павлининих очей покотилися сльози.
— Мої плечі покроєні шпіцрутенами...— По хвилі додав: — Ні. Я незадоволений сам із себе. Якась туга мене й далі тре, хоч гори повні пісні і барвінку... Упокоїти її не маю сили.
— Яка ж туга, рідний мій?
— За волею. Я свою долю впізнаю в людських плачах, а не в перинах парника. Проте вибач. Я не поет з поеми, а поет з життя. Навіть у снах люди ідуть до мене, як діти-сироти, яким треба допомогти, але навіть у снах кати не тремтять переді мною, як перед сумлінням часу. Іду писати, Павлинко. Даруй мені за цю нескромність, але, може, ще вдарю сивим віком у молоді струни. Я з давен-давна нерозлучний з народом у хлопській неволі, а перо нині дорожче за царство.
Про своє покликання годі краще сказати. Мовби розуміючи його, Павлина закивала головою, та раптом якийсь ворожий струмінь пробіг по її тілу, лишивши на обличчі тінь мстивої образи. Він подумав, що коли вона проситиме, то лишиться ще на один-два дні. Це не ведмежо-понура тупість Ганицьких, які ревнували його до літературної праці. Це туск розлуки... Не раз, покидаючи світ нічних образів, що повинг.і вдосконалити світ, він спорожніло й стомлено дивився на верхогори і чув, як Меланія матері, а мати Меланії шепотіли: "Він здивачів зовсім". Спека болю обпікала його серце, він ледве стримувався, щоб не заридати через цю дрімучу зневагу, и опинявся мовби в безмежному хороводі безумства, якому досі ще не придумано назви. Тихо казав сам собі: ми не пішли далі, ніж ті, що карбували символи на скелях. І, дивлячись на гори списаного паперу, шепотів: мої поховані міста...
— Зостанься ще, Юрику. Прошу...
Він втішено закружляв Павлину по світлиці, приказуючи: