О ні, армійська служба його не оздоровила як сподівався старий Гординськии, а ще більше знищила. Його оточували мертві погляди, до бездуму жорстокі очі стежили за ним по світу, в тому числі й по світу Європи, яка прагнула відродження під знаменами Марксового "Маніфесту' та душилася від Бісмаркової волі. Смерть ходила привидом за капіталом, та підстерігала й розум, і совість. А він належав до всіх розрядів: і до тих, які накладали на себе руки в безгомінні віку, і до тих, що плакали без руху, і до тих, що западали в перехмілля й починали дивитися на все байдужими очима, як тварини без об'ємного бачення. Він бував кожним серед усіх, як може бувати лиш поет. Тож не дивно, що часами йому хотілося гукнути: пропади все пропадом, і ти, Боже! Хоч добре усвідомлював, що це означає.
Пропади — це не відповідати, це топтати дозволене й не-дозволене, давай шабаш, усі злочинці, й ніхто ні за що не відповідає; ідолів теж скидати, традиції і дахи на хатах, дітей викидати з купелі, а колисками топити кострища з людським м'ясом... розгул крові і дикунства, геть святині і пророків, батьків і мудреців; право ножа і розбою, рвати знамена, перевернути світ і звалити в темряву планету; голі самиці гасають по лісах за п'яними чоловіками, президенти ґвалтують хлоп'ят, поїдають печених дівчаток і запивають молоком породілей; людиноподібна мавпа прагне космічного катаклізму, і неважливо, що це вже сталося: хочемо крові! Грабежів, хрускоту кісток, червоних слідів за немовлятами і прокази для всіх! Віспи, тифу, цвинтарів! Для всіх розп'ять, на душу населення. Найвищий рівень життя у зас-вітлрму безмір'ї — розп'яття для кожного, навіть ненародженого, для котів і крокодилів, для ластів'ят і носорогів. Придумати пташині розп'яття, а підкованими блохами стріляти в серця, музеї і мавзолеї. Голу Венеру — на Голгофу, і висотою до Місяця, лицарям нової віри і жандармерії — вільний доступ у мільйонновмісне лоно доконст-руиованої до жіночої повноти богині. Господньому Ангелу дзвонити тільки з гармат. Спалити дерева, бо віднині дерево не символ життя. Є лиш один символ всесущості — зґвалтована недолітками покійниця. І пропади все пропадом, все зайшло в тупість небес, ми досягай апофеозу сили і насолоди, наш апостол і пророк — маркіз де Сад. Хай святиться тисячолітнє царство Боже на землі, ера тисячолітнього блаженства шарпаків Ganz unten, на самому дні.
Та хоч як дивно, фантазії самоти і непоправності життя ніколи не мали над ним повної влади. Він несподівано посміхався сам до себе і тихо шепотів:
Дума, бочко, дума! Пана вчи розума!
І десь тут же взялося: моя непотрібність — це ваша зайвість. Я бідний, як Шуберт в епітомах моїх чорно-гірських пропілеїв, але не скам'янію, як Нібо у скелю, бо горя не знаю, пісня в душі бринить, не стихає, лиш би не стати в цих настроях партачем, у цій зарваниці, де прагнення волі і людяності властиве людині з материної утроби, та лиш будує перелоги між Цезарем і Квазімодо, як меч і недочасне благословення. Нічого, могили треба оберігати тридцять років, але Христос прожив тридцять три. Моя жінка не з мого ребра склепана, та через п'ять років після другої дитини стане не квасеницею, а відьмою чи й мефі-стофелем. Народ мій — поет землі і часу, земля народжує ритми, а час — слова і мелодії. Я поки що нічого не домігся, проте нічого й не відмігся, ніщо не зупинив, нічому не запобіг, але я готовий до всього. І до мурів, і до брам. Не хочу бути для людей богом, але й псом не стану.
На водоспаді вже не шуміла пересохла Путилівка. І не розмовляли смереки. Давно вже їх не чув. Як пірат з неправедним злотом на безлюдному острові, нічого не чув, крім шелесту хвиль в самому мозку і шелесту привидів з колись живих і діяльних людей із закривавленими самопалами. Хрести на долях. Божевільна жінка, символізуючи історію, шукає храму в кінці безлюдної, перевішаної вулиці, в безлюдному місті, забрукованому шумерами, з гаками шибениць на кожному розі. Можна сперечатися про те, як бачити речі, є перше і друге, вічне бачення невмирущого. Друге — як істина з полону приземленого рослинного буття, що вирвалася з пут, як душа з пораненого тіла на порозі смерті. Але чому повсякчасно розриває цю єдність землі буття, як пуповину невинності, вкорочуючи й собі життя? Щоб здійснена і нездійснена драма існували поруч? Що означає "Вперед"?
На жаль, далекий шлях в краї південні, Залиті теплим сонцем золотим. А тут, у нас, життя таке нужденне — В країні горя і холодних зим, Де мерзнуть сироти у ніч зимову І навіть Бог німий від мук і бід. Хіба почусш пісню тут чудову, Як в людськім серці замерзає лід? Тому пробач, не гнівайся, благаю, Що пісні гідної я ще не склав, Що в пісні тій я Спаса не вгадаю, Хоча за це усе життя своє б віддав.
"Не хочу додомцю!" — кричить дитя безпутній жінці з бездомів'їв. "Додому хочу!' — кричить друге, що звикло жить в болоті. В країні горя і холодних зим, в зазозуленій імперії найвищої культури поза життєвими основами і традиціями народів, погрузлої в безвір'я світу без божеств, у ситість первісного людожерства.
Старий Верховик з-за воріт причащав доньку.
— Жінко без серця! Та вже в три погибелі ходиш разом зі мною, твоїм батьком. Дітей же пошануй, бо він колоди смерекові носить на плечах аж до Берегомета. О Каїне проклятий, навіть твоїй матері Бог простить, а моїй жоні прощення не буде за таку доньку. Ось пішла з малими тритін-ню в темряву по калюжах, бо їй дозволене таке життя, коли немає мужа, дитячими личками забиває палі осрамітної долі. Коновал! Всевишнього оточили нечестиві мавпи в за-сечаних спідницях, якого ще чекати горя з наших благословень!
Верховик плакав, схилившись на заворітницю, і цвьохав батогом розмочений дощем коров'ячий кізяк. Скосивши раптом на Юра око під замуленим муром огорожі, над Гнідим у сідлі і при зброї, сміючись і плачучи, зареготав:
— А ти куди під ніч? Втікаєш з дому?
Пречиста Діво, радуйся, Маріс! Бо я не можу...