— Це правда?
— Адже ваш коханий не вернувся з походу. Це правда?
— Тому я така жорстока до всіх. І до вас.
— Мене це мало непокоїть. Жорстокою пам'яттю не здолаєте правди.
— Пане Федьковичу! Візьміть мене за дружину. Ви в мені ніколи не змилите свого кроку.
— Уже змилив, серденько.
— Чому? Як?
— Ми надто скороспішні люди.
"Ще цього бракувало. Ця дівиця починає мене нервувати. Ця мавпяча щелепа. Чого їй треба! Добрі обзорини влаїшувала мені матуся. Із самого порога медовий місяць".
— Ви розсердилися на мене? Онде люди поглядають зчудовано. Співайте.
— Переночуєте у Верховика. Якби ваш коханий служив у моєму загоні, я не дав би йому вмерти. І ви зі мною не пропадете. Довкола темно...
— Боженьку, як блискуче імпровізує Нойбауер! Федькович торкнув пальцем струни.
— А мій Сізіф, пані Стефо, втомився. Ховатись, правда, не можу. Послухайте.
Як день — то й сонце, як ніч — то й зорі,
Але просвітку не маю в горі.
Є лиш зітхання. Дитина плаче,
І ворон в скелях тужливо кряче,
І тільки смерті мені бажають,
І вмру я скоро, не знавши долі,
Як блазень в скерцо.
Кудись спішу, мій світе чорний,
Для кого вмерти? І де тепер ти?
— Ой, як мило! — Стефанія погладила його руку. — Ні, Сізіф не стомився. Куди Нойбауеру! "Я не знайду тобі зжо-ру і скону..." Знаєте що, Юре? Коли жінка каже "зроблю", то вона вже зробила. Я вас люблю, давно полюбила. І лишуся вашою чистою дружиною, така вже я. Клянусь усім святим, Федьковичу.
— І все-таки Сізіф втомився, Стефо.
— Подивіться на себе в дзеркало.
— Є дзеркало душі...
Та буду, буду ще трохи жити 1 жито з манів буду ростити. Хоч вмер давно вже, біля Розтоків. Для чого літа ті? Триста років! І знов довкола лукаві, й вправні, Й беззубі, й зубаті, й чорнороті, Досить спіралей, Переяславни, Я жив із вами тільки в чорноті.
— Теж Емілії?
— Емілії теж.
— Вона вас дуже глибоко поранила.
— Я ж досі її не можу забути. І здається мені, що жодна жінка мене не врятує.
— А ви ризикніть. Вам не подобається Юліка Дияко-нович?
— Ні, — відказав він і додав напівжартома: — Та, може, я пристану на вашу пораду.
— Європа не перестала бути Європою. Ризикніть. Але не сватайте.
— Щось ми з вами зафліртували, Стефо. Онде гості збираються. Я з Верховиком домовлюся, щоб ви мали де переночувати, а з Юлею помиємо тарілочки.
— Так, так. Так... "Дивна дівиця".
Юлія сама в сінях припала до його грудей. Розпашілася, дихала схлипом.
— Почекай трішки, нехай гості розійдуться.
— Відправте вже цю Стефанію. 1 Меланію відішліть. Я без них справлюся.
Він поцілував її в пухкі й спраглі вуста.
— Юліко, — затримав її руку в своїй. — У тебе вже були хлопці?
— А яка гуцулка ходила б так довго? Хіба що заручена.
— Я сказав твоїй мамі, що відвезу тебе до Сергіїв. Але вже не пущу.
— Не пускайте. — Тепер вона пошукала його губи під вусами.
"І вір жінкам..."
— Зніміть цю шаблю! І прощайтеся чимшвидше. Вони всядуться за третій стіл. Ви їх не нагодуєте. Вони ще з позаторішньою оринзею в спитку.
— У тебе гострий язичок.
— Зате м'яка в натурі.
— Йди мити тарілки, бо заведу до волів.
— Я стала жінкою на горищі.
— Там холодно. Іди, не баламуть.
Може, це було одкровення? Може, це була мить народження. Чи воскресіння? В усякому разі, він про це ніколи не згадував. Та, коли всі розійшлися, він накинув на двері защіпку і любив її у куточку шалено, довго. Вона вже й знемогла, і вже світанок попросився у вікна, і був то теплий, пахучий світанок.
— Ви не попросите моєї руки після цього?
— А ти хотіла б?
— Ні, я Крилатому дала слово.
— Ти як жінка гарна.
— Дякую. І ви як чоловік гарний.
— Може, тебе все-таки відвезти до Сергіїв сьогодні? Вона засміялася.
— Уже день, Юре. Це вже завтра. Я пройдуся пішки, бо це завтра не твоє, а моє. Я там все зробила, твоя матуся втратила дуже ретельну невістку, але вона запізнилася. Як і ти.
— Ти мене більше не хочеш знати?
— Ні. Нехай це забудеться. Я спокійно вийду собі заміж. Добре?
— А мені чогось боляче.
— Хіба я тебе не кохала, Юре? З Крилатим моя матуся вже вінчалась. Я піду, не треба мене проводжати. Сама піду. Не посмій свататись, бо це буде смішно. Для тебе. Прощай, Юре. Так сталося, видно, так мусило бути. Я іду як вдовиця від тебе. Але не шкодуй, ти нічого не втратив.
— І не здобув... І в глиб віків кануть непорочні зачаття. Він кілька днів тому взявся перекладати Шекспірового
"Гамлета" й аж сам здивувався з того, яке насичене повітря точністю Шекспірового слова. У повітрі витає невмирущість! Аж проймає жах!
"Іди собі, жінко. Ти сказала, що я нічого не втратив. І не стратив, ти з хлопчаками проспала свою невинність на горищах".
Допоміг їй зодягтися, зачинив за нею двері. Окуляри наче всклилися в очі. "Кафедра трибуналу!" Куди я прийшов? За що мене нищити, винуватити в облогах безплідних? Со-колінь моя з неспитою невдачею, з дебрів, з нетрищ й ни-щоти! Чого я тут вартий і що я тут значу? Я тут не зможу правду знайти. Я ніби фільтр непорозуміння. Нацькували вперед і навпаки. Чи дали трутнів в утробу солдату? Сам себе чогось не бачу.
5 квітня 1863 року
А дні ідуть,
Як в полі лють,
Коли зима в зимі настала.
Молодиці безцеремонно розглядали його зусібіч, як вийшов до Путилівки, й ніби минувся тиждень без суботи та неділі, сиділи на лавах під плотами і хрестами, щось гомоніли, мружились від першого сонця і з прихованою хіттю покриток щось обмислювали та обмивали одна одній кісточки.
Зайшла невдовзі Стефанія на кілька хвилин.
— Ну й що?
— Все так, як ти хотіла.
— Пухка, рожева дівчина... Легка на підйом... Все інше забобони.
Федькович холодно посміхнувся.
— Не вхопив фортуну за хвіст.
Вона мовила благодушно, хоч він очікував зловтіхи:
— Але було?
— Шаблю мусив зняти з пояса.
Стефанія посміхнулась якось бездумно, ніби з ложа відсутнього болю.