Гості ще походжали по осідку. Він споглядав їх у вікні й стиха пощипував струни кобзи. Стефанія Попович гортала в кутку якусь книжку. Уловивши мелодію, почала неголосно підспівувати:
Умер жовнір в ранах, йому не дзвонили, Чорним покривалом біле тіло вкрили. Не плач, не плач, тату, не вдавайся в тугу, Поховали сина край змитого лугу. Не плач, не плач, мамо, не йди до ворожки, Закопали сина — і нема дорожки. Не плач, не плач, брате, не потрібні ліки, Над ним вже зрівнялась могила навіки. Не плач, не плач, сестро, гіркими сльозами, Кого вбила куля, людоньки не знали. Не плач, не плач, мила, черлена калино, Нема вже й не буде того, що любила.
"Мабуть, мені не вдасться збудувати ту самоту думок і праці, про яку я так довго мріяв. — Надворі дрібненькою осипкою сіявся сніжок. Федькович зняв окуляри: перед очима засіріла непроглядна стіна. — Читаючи Гете, я мріяв потайсвіту написати драму для читання самому собі, мучила жадоба самопоклон і ння... Але ж це смерть. In Namen der Wahrheit? Ні, не в ім'я істини. Самопоклоніння в ім'я смерті. Langen und bangen! (Жадати і боятися!) Auf Tod und Leben! (Не на життя, а на смерть!) Um Tod finden! (І знайти смерть!) Годі. Треба скоритися неминучому. Що я їм прочитаю? Один з панегіриків для Емілії? Атож! Для початку!"
— А я, пробачте, дещо чула про ваше трагічне захоплення, — мовби підслухавши Федьковичеві думки, проказала Стефанія Попович.
"Цур тобі, суха гілляко!" Він готовий був вилаятися. Одначе спитав:
— Чому нещасливе?
— Ну... Емілія Марошані вийшла заміж.
— Дідич Гергель, звичайно, не пара якомусь офіцерові Федьковичу, який не має власного замку і орендованих про-нирливими німцями маєтків. Та нещасливою за всіх обставин лишилася панна Марошані. По-перше, дідич доживає свої останні години...
— Так, він вже давно дивиться в могилу...
— По-друге, Емілія вийшла за нього з розрахунку і вже пішла по руках.
— Вона виїхала до Ясс?
— Гергель влаштовує дома королівські бали, навіть румунський король танцює з Емілією, але це лише пусті розваги. Я відчуваю, що надовго її не вистачить. Це слабовита й дуже вразлива жінка, яка з дитинства мріяла про романтичну любов і яку спіткало тяжке розчарування.
— Ви її хіба не любили? — майже з тривогою запитала вчителька.
Федькович сумовито похитав головою.
— Любив Емілію і люблю. Я її до смерті не покину в своїй пам'яті. Вона найчесніша і найчистіша жінка серед тих, кого я коли-небудь знав. Мій ангел, моя троянда, моя Богоматір. Не раз я сам собі казав: навіть чорт, побачивши Емілію, помолився б за неї Богу.
На очах у Стефанії виступили сльози.
— Боже! Що ж вона вдіяла з собою! Навіщо вона себе так занапастила?
— Та ось я майже вільний. Але, коли нам йшлося про заручини, я мусив сплатити тронові тридцять тисяч крон кауції. Тобто викупу за переведення в запас. Я потрібної суми не роздобув, ми тільки зітхали гірко, забившись у темний куток, а друзі наші — Нойбауер, Кобилянський, інші приятелі насміхалися з нас, мовляв, перейдіть на вегетаріанські страви і все минеться.
— Розповідають, що вона надзвичайно гарно співала.
— Голос її не передасть жодна арфа. Це музика сфер, райська веселка вічності.
Стефанія просто заридала. Він подумав, чи не образив її, адже і вона співала пречудово. "Добре, нехай вважає, що моє — це для мене більше за все, що є". Поклавши їй руку на плече, він спитав:
— Прочитати вам вірші, присвячені Емілії?
— Так, так... Так, я вас слухаю... — І продовжувала плакати з якимись мало не чоловічими схлипуваннями.
"Вона втратила стать, чекаючи свого принца".
— Будь ласка! Читайте.
— Ці вірші написані по-німецьки. Я прожив п'ятнадцять років у стихії німецької поезії, німецької мови і німецьких команд, які зруйнували в мені почуття волі і відчуття батьківщини. Я усі ці роки тужив сам за собою і за краєм, де мене мати народила. Я нарешті вернувся, але ще не тут. Ви мене розумієте? І я ще не маю тут найменшого доробку, найменшого прихисту. Отже, я прочитаю вам німецького вірша, гаразд?
— Так, прошу вас, читайте,— вона ще плакала, закривши долонями лице.
— Wahrkeit treibt ans Licht... — почав було він, та обірвав себе, нервово махнувши рукою, і заходив по світлиці. "Ні, не слід читати вірші німецькою мовою перед всією компанією. Якщо виникла ситуація, що про це буде знати тільки Стефанія Попович, це мені тільки на руку. "Нехай це умре між нами".
— Правди не заховаєш... — наївно повторила по-українськи вчителька, мабуть, подумавши, що це перший рядок строфи.
— Das wore uberstanden, пані Стефо. Так, це вже позаду. Та послухайте:
So sage ich: in meiner Heimath Gauen, Wo so viel Schnee und Kalte Herzen gibt, Dort kenne ich die edelste Frauen. Die ich geehrt, die ich vielleicht — geliebt20.
Федькович цілком щиро не хотів, щоб його вірші німецькою мовою почув ще хтось, окрім Стефанії Попович (інтуїтивно він уже допевнився, що вчителька знає лише "якісь вершки" про культурне життя "Шипинської землі"; посвячена завдяки Омелянові Поповичу). Та, коли він, наморщивши високе чоло і ставши суцільним болем в обличчі, читав свою посвяту Емілії Марошані, в дверях застигли Губріх і Августак. Губріх зблід, змінився на лиці. Щоб погасити якийсь "бунт душі", він підступив до стола, ледь тремтячою рукою наповнив чарку і, повернувшись до присутніх, ні слова не мовивши, випив. Федьковичеві спала на гадку заувага Ріхарда Вебера: "Навіть найбільш обізнаний і обдарований в мистецьких формах виразу німець схильний до афектації". Недарма Вагнер заповідав: "Я звертаю увагу наших німецьких акторів на Фауста" Гете як на п'єсу найвищого поетичного звучання, у якій, проте, вони повинні з більшою природністю виконувати кожну роль і виголошувати кожну репліку, якщо взагалі прагнуть донести свою придатність для сценічної діяльності". Вагнер застерігав акторів. А це Губріх, грубувато-неотесаний і приступний, мов оголена протоплазма, німак.