Саме засідала вчена рада. Але директор вийшов до нього. Худий, цибатий блондин, він виглядав років на двадцять молодшим за свої літа і аж ніяк не був схожим на академіка і крупного адміністратора.
Вони присіли у холі біля журнального столика. Директор показав очима на двері, з яких він щойно вийшов, 9 на електричний годинник над ними: мовляв, дорога кожна хвилина...— Нечаєнко кивнув, але нещиро — він сподівався зацікавити цього "меломана" і змусити його забути про вчену раду.
— Чому ви вирішили, що це можливо?
— Я стежу за розробками Щеглова. Скільки можна обіцяти? Давайте ефект!
— От його і треба спитати. Якщо він погодиться перейти від чистого експерименту до вашцх розробок...
— То тільки виграє! — перебив Нечаєнко.— Прошу уваги.
Він почав писати у своєму маленькому записничку, директор заглядав у написане, тоді запросив його до свого кабінету,— двері були поруч, за рогом коридору,— і підсунув кілька білих аркушів. Нечаєнко писав цифри і скоса зиркав на директора: чи ж той розуміє? чи ж можливий між ними математичний діалог? Директор усміхнувся краєм свого широкого тонкого рота, узяв кулькову ручку і кілька секунд прицілювався, і лише після того встряв у розмову і почав заперечувати і сумніватися:
— А це що? А це? Звідки?.. Добре, але тоді все піде не так!..
— Ви не враховуєте... Можливо, але чи ж можна це застосувати?
— Я вас зведу з нашими головними спеціалістами, але не сьогодні... Заждіть, заждіть, звідки взялося це рівняння? Ні, я цього не приймаю...
Він підвівся і поклав Нечаєнкові руку на плече:
— От що, Іване Гнатовичу, ви чоловік хитрий, і я не школярик. Я повертаюся на засідання. Завтра я запрошу до цього кабінету... запишете прізвища?.. Не треба?.. Насамперед Щеглова. З вами?.. Добре, доктор наук Дем'ян-ко, я про нього знаю. Інститут проблем машинобудування — так? Домовилися, О дванадцятій.
Він підійшов до сейфу і вийняв звідти пляшку з коньяком.
— Чому у вас бар у сейфі? — запитав Нечаєнко.
— Щоб не дражнити гусей,— відказав директор інституту і налив дві чарки — Будьмо. Чи, як кажуть у нас в інституті,— вип'ємо за успіх нашої безнадійної справи.
— Всяка безнадійна справа при ближчому розгляді виявляється... А втімі — вони перехилили чарки.
З дозволу директора Нечаєнко прихопив із собою усі записи — і свої, і його. Прощаючись у холі, директор мовив:
— Буду щасливий бачити вас на нашому музичному вечорі!
Тепер уже Нечаєнко не звертав уваги на розкуту поведінку Петрика за рулем. Він думав про свою омріяну і математично знайдену лопатку, він думав про нові можливості, які йому дасть кріогеніка. Він знову вдивлявся в абстрактну систему координат, і знову голуба іскра математичної функції починала свій рух від нуля, де перетинаються три осі, і напружено і впевнено звивалася у безбарвний простір, все яскравіше блимала вона, прокреслюючи свою напружену параболу; в розпечених залізних нетрях майбутньої турбіни мчали лопатки — нові, несхожі на сьогоднішню, вони напружувалися і брали на себе вагу безмірної роботи.
Був сонячний осінній день, і через це Нечаєнка пройняло чуттєвим спогадом про дні його молодості — колись у таку осінь він був щасливо схвильований, глибоко і трепетно закоханий... Петрик увімкнув приймач — радіо грало класичну музику, таку гарну, що Нечаенкові здалося, ніби він не слухає її, а творить сам.
До його світобудови верталася гармонія — складніша за ту, що існувала раніше, ще не пізнана і не в усьому зрозуміла.
Федір Дем'янко пильно, як у глибину колодязя, зазирнув в обличчя Нечаєнка. Він не був аж надто здивований появою хворого на заводі — товаришували п'ятнадцять років, вивчили характери, звички одне одного. Нечаєнко був дуже блідий і, може, через це здавався більш смаглявим, ніж звичайно, проте ця смаглявість була сьогодні сірою, землистою; навкруг темних очей його, що стали ще глибшими, синіли зловісні кола, але самі очі дивилися спокійно, гостро і сумно.
— Він сьогодні страшний...— шепнула Дем'янкові секретарка. Дем'янко з нею не погодився.
Нечаєнко сидів у кріслі грузько, розслаблено. Дивився на Дем'янка, запитав:
— Що Музика?
— Годину тому ще... був живий. Нечаєнко заплющив очі.
— Оце маємо клопіт — сиди чекай міністерського дзвінка.
— Я ж вам казав...— вперто нагадав Дем'янко.— Рівень. Шальварському треба дати здачі.
Світлі очі Дем'янка звузилися, він напружився, нахиляючись до Нечаєнка; Іван Гнатович торкнув його за руку і підсунув кілька списаних аркушів.
— Був сьогодні у кріогенщиків — знаєте, давно збирався, а оце таки дозрів... Тут є трохи нових ідей.
Дем'янко зиркнув на нього гостро, підсунув до себе аркуші... А далі Нечаєнко крізь напівопущені повіки спостерігав, як на Дем'янковім обличчі зайнялася схвильованість— він бо знав його і бачив, як той поволі захоплювався згустком ідей, що їх чаїли списані цифрами аркуші: щоки потемніли, нервово ходили густі брови,—Дем-янко кілька разів зиркнув на Нечаєнка, але то вже був не погляд співчуітя і очікування, в тих очах була заграва, І Нечаєнко впізнавав колишнього несамовитого Дем'янка...
Нечаєнко, зітхнувши, вимовив тяжко:
— Ми не наважуємося сказати "годі" технологічному безкультур'ю, технічній легковажності, так званому волюнтаризму. Ніяк не зрозуміємо, що не можна чекати геніїв-месій, які все візьмуть на себе. Треба все брати самим. Хоча...— Знов^зітхнув із тугою, киваючи сам собі.— Геніїв треба. Часом хочеш кричати слідом за поетом: "О землеї Велетнів роди!" — Передихнув, згасив хвилювання, повів трохи навіть монотонно: — Ніяк не наважимося сказати "годі" риску. Вигадали, що риск — благородна справа. А не завжди! Де? В чому? Ми оце розмовляємо, нам тут тихо і тепло, та й за вікном гарний пейзаж, у лікарні доживає свої останні хвилини ваш друг... а в небі у літаках летять десятки тисяч людей, а дорогами в автомашинах — на смертельних швидкостях-— мчать десятки мільйонів; по сусідству з високими напругами, вибуховими газами, небезпечними механізмами не тільки працюють, а й живуть, сплять, народжуються, люблять — мільярди... Океан риску — ось середовище нашого існування. Хто мусить подбати про те, щоб людство вийшло нарешті на береги безжертовної сонячної цивілізації? Я вірю, що комунізм дасть людству таку цивілізацію. А тим часом... Чи все ми робимо — от ми з вами — чи все робимо сьогодні...