— Танечко, люба! Ви не думайте весь час про це, його ж лікують! Поки людина жива...
Тетяна наче здивувалася ще більше. Вона навіть відкинула пасмо з опуклого чола, щоб краще усіх бачити:
— Як же це — не думати? Про що ж я маю думатиі
Я більш ні про що думати не можу. Але знаєте: він не мучиться. Я питала у лікарів, чи він мучиться?.. Ні. Не мучиться, нічого не встиг зрозуміти, жодного разу не повертавсь до свідомості.
Стелка ще не мала досвіду слухати таке, їй було моторошно від усього, вона просила благально:
— Дядечку...
Тетяна уповільнено подивилася на неї, кивнула:
— А що там Нечаєнко?.. Ну нічого. Він же не хотів. Знаєте... науково-технічна революція. Коли загинув космонавт Комаров — я так плакала... Я ще була молодесенька, здавалося, а коли б це був мій тато або брат... Ви не думайте, що я бЬжевільна.
Тетяна повернулася і пішла собі по алеї, долоні її білі пливли десь поперед неї, і всі троє пішли поруч і ловили кожен порух її, а вона казала:
— Я просто думаю вголос, щоб усі чули, це замість того, знаєте, щоб кричати і качатися по землі. Замість того усього я ходжу і вголос думаю.
Погорілець тихо запитав:
— Тетяно, винести води?
— Зажди,— суворо сказала вона.— Кость так багато сміявся. На нього находило: пальця покажеш, а він аж заходиться. Отакий! І думав багато... Співати любив, а не вмів же ж, не було хисту. Так же ж погано співав!
Аж отут розплакалася Тетяна Музика. Вони всі спинилися. Вона плакала, опустивши обличчя в долоні, а Погорілець несміло і невпевнено гладив її зігнуті плечі. Вона вже змирилася з неминучим, і поволі в ній почуття скорботи заступалося моторошним очікуванням страшної події.
— Вони хотіли емоційного моменту,— сказала Тетяна потім.
— Хто це — вони? Якого ще емоційного?
— Шальварський чи як його. Вони мене запрошували, я в них була. Ще Нечаєнка зустріла, він виходив. Я їм
^се розповіла. Про Костя, про нас усіх, а отой ваш... 'юрик, чи як там його... каже: "То ви хочете, щоб горе, яке вас спіткало, минуло для Нечаєнка безкарно?" А я кажу: "Ну! За що ж людей мучити? Щоб не одне було горе — щоб багато було горя?.." Тоді отой ваш Рюрик засміявся лихим сміхом: "От вам, каже, емоційний момент!" Який поганий чоловік. Погані люди рано не вмирають. Рано вмирають тільки хороші,
Погорілець обережно узяв її під лікоть. Тетяна роззиралася навкруги, ніби намагалася все тут запам'ятати.
— Я сказала Нечаенкові. Тоді, в коридорі. Мені було все одно, то я йому сказала. Кажу: Іване Гнатовичу, треба, щоб ваша машина була така... щоб ви не побоялися коло неї поставити коляску з внучечком. Олесю...— Вона раптом спинилася, звела на нього очі. Він злякався: вони побіліли, і зіниці були як крихітні макові зернятка.— Олесю... Кость там сам. Ми його покинули... А якщо... його вже нема?
17
І Нечаенкові схотілося після цього швидше лягти спати, і він, відчуваючи, що ні на який аутотренінг йому не настачити снаги й уваги (бо ж ця акція, однак, вимагає великого душевного здоров'я), прийняв дві таблетки седуксену. Сон був довгий і досить глибокий — снилися, щоправда, якісь химерії у темно-фіолетових тонах, неприємні, тяжкі, але вони не піддавалися логічному осмисленню, а потім поступилися надійній синій пітьмі.
Він прокинувся на світанні. І відчув себе дитиною, малесеньким хлопчиком Іванком на бабиній лаві, що стояла у кутку їхньої світлиці, навкруг не. було ні звуку, і баба на кухні не човигала, а за вікном сіявся дощ, і крізь його запону ледь видко було завмерле, сіре, сирітське якесь листя — найстрашніше, що не чутно було шарудіння дощу об листя, жодного звуку не долинало до Іванка. Хлопчик подумав собі, що так тихо може бути тільки в середині смерті, і його охопив жах, він притисся до лавки і потягнув рядно на підборіддя — він був однісінький у моторошному ворожому світі, він був приречений.
Нечаєнко, мабуть, років із сорок не згадував того ранкового жаху п'ятилітньої дитини. І оце він раптом прокинувся у тій самій личині! Підвів голову. За вікном сходило сонце, череп'яний дах на будинку через двір жеврів гарною рожевою барвою. Він поглянув убік через подушку. Ганна Іванівна у бігудях дивилася на нього уважно. Він пояснив:
— Немає бажання вставати. Розумієш, нецікаво жити. Хочеться, щоб уже був вечір і щоб уже лягати.
Вона мовчки встала. Поцілувала його в щоку і підійшла до тумби, де була їхня аптечка. Наче привид їхньої молодості — у білій довгій сорочці, схожій на романтичний саван. У повітрі запахтіло валер'янкою, Нечаєцко сказав: "Ні-ні-ні, я встаю, роблю зарядку, снідаю, все як завжди". Але з'ясувалося, що він цього не сказав, а тільки подумав, і довелося, щоб нічого не ускладнювати, випити ліки.
За кілька хвилин вона принесла на підносі сніданок: каву з молоком (легку, майже білу), трохи сиру, трохи шинки і булочку. З невідомих причин Нечаєнко не протестував — умостився на двох подушках як міг вище і поснідав. Жінка сиділа поруч. Він їй сказав:
— Зрада — найбридкіший з гріхів, і вона завжди карається.
— Це правда,— сказала Ганна Іванівна.— Але й ти на старості літ трохи задумайся і зроби висновки. Ти апріорно всім віриш, у цьому твоя слабість.
— Може бути,— сказав він.— Але я, мабуть, не зумію зробити висновки.
— Не зумієш...— зітхнула вона.— Щоправда, у твоїй довірливості — твоя й сила. Коли вороги завдають тобі удару, вони самі здогадуються, навіть вони, що взяли тебе не силою своєю, а своєю ницістю.
Він трохи подумав, торкнувся жінчиного плеча:
— Ти знаєш, у твоєму міркуванні щось є. Щось конструктивне.
Ганна Іванівна вдивлялася в свого чоловіка, намагаючись приховати свою пильну настороженість, і вона не бачила в ньому ознак хвилювання. Він виглядав змученою хворою людиною: навкруг очей шкіра потемніла, під очима набрякли мішки, погляд здавався тьмяним і уповільненим; але вона не бачила ознак хвилювання. Все це її лякало, і водночас вона відчувала, як від гордості за чоловіка судомить їй у горлі і до очей підступають сльози. А Нечаєнко їй сказав:
— Ми самі себе умовляємо, що негідник і підлий — це ніщо. Мовляв, зневажай його та й годі... Насправді в закулісній таємній боротьбі він — велика сила. Я не поширюватиму про нього пліток, а він про мене — обов'язково. Я не писатиму на нього доносів, а він на мене — в усі кінці, і анонімні, і прямі. Він зробить так, що люди, які приймають відповідальні рішення, матимуть мене за особистого ворога або, приміром, за п'яницю і розпусника.