На заводі до нього відразу ж зайшов Рюрик. Нечаєнко вже знав від Федора Дем'янка про проект рішення, розроблений Шальварським, і про причетність Рюрика до цього рішення — він тільки ще не знав, що до Рюрика вчора перебралася жити його дочка.
Рюрик сідати не схотів, він стояв перед Нечаєнком, переминався, стримано жестикулював —— нетерплячий, збентежений, з блідим обличчям. Він казав:
— У нас на заводі стурбовані вашим станом здоров'я, і через це склалася думка, що вам поки що не слід казати всю правду, погану правду...
— І як же ти собі мислиш: казати погану правду чи ні?
Рюрик мовив важно:
— Правда — бог вільної людини. Так сказав Гейне.
— Я не переконаний, що це сказав саме він,— зауважив Нечаєнко.— Скоріше, це щось із Горького. Ти спитай у Аліни, вона порівняно недавно вчилася у школі.
Рюрик вже був розтулив рота, щоб сказати щось натхненне, та враз стулив, аж щелепи ляснули,— і рум'янець кольору столового буряка повільно і невблаганно почав розливатися по його щоках і шиї. Він по-своєму витлумачив згадку про Аліну. Спромігся сказати уривчасто і нервово:
— Не хочу сперечатися. Це несуттєво. Щойно підбиті підсумки. Винуватцем названо персонально вас.
— Далі, будь ласка,— заохотив Нечаєнко.
— Я не хочу повторювати формулювань...
— Ні-ні, чому ж, прошу!
— Гаразд. Отже, так. Грубий волюнтаризм при конструюванні турбін, авантюрне розв'язання проблеми лопатки останнього ступеня, що призвело... і так далі, ви знаєте, до чого воно призвело. Згадано також, що ви приховали деякі документи: висновок міністерської експертної комісії, думку академіка Ковтуна, проігнорували застереження найстарішого виробничника Африкана Сидоровича Безтямка...
— Твоя робота?
— Даруйте. Як казали древні греки, друг Платон...
— Так-так, далі.
— Рекомендовано припинити складання турбіни Н-800. Рекомендовано звільнити вас від посади головного конструктора.
— Хто ж буде?
— Поки що називали мене. Виконуючим обов'язки.
— Вітаю.
— Заключне засідання — завтра зранку. Запрошують вас. Звісно, коли дозволяє здоров'я.
— Гаразд, дякую. За півгодини партком скЛикає невелику робочу нараду, вас просять там бути.
Це справді була нетривала нарада. Секретарі парт-кому і директор, який щойно прилетів із Фінляндії, головні інженер і технолог, та Нечаєнко з Рюриком Риб-ченком, та ще завідуючий промисловим відділом обкому партії,— обмін думками був стислий, все навколо усних пропозицій Нечаєнка, і, коли всі висловились за ці пропозиції, Рюрик став схожий на судака, якого зрадлива хвиля викинула на берег: витріщив очі і роззявляв рота.
Надіслали дві довгі телеграми: у міністерство і до ЦК партії. Просили: санкціонувати терміновий монтаж нового диску і камери замість зруйнованих на Чайківській ДРЕС, щоб за чотири тижні ввести блок в експлуатацію; санкціонувати профілактичну зупинку агрегату Н-800 № 2 на Зурковецькій ДРЕС — для вивчення стану ротора і, зокрема, диску останнього ступеня; санкціонувати розробку і впровадження комплексних заходів щодо поліпшення технології, а також контролю за якістю металу.
З тим і повернувся Нечаєнко додому; він знав, що баталія тільки починається, що вона може бути виснажливою і нетворчою, що він ніяк не може її відвернути... Сьогоднішні рішення — то були тільки півзаходи, і гармонія світобудови все ще не відновилася.
Ганна Іванівна зустріла його тяжким поглядом.
— Ти все-таки пішов? А краще б не ходив. Тоді б побачив донечку. То ж, мабуть, дзвонила по телефону, щоб переконатися, що нікого нема... Ось, на всі твої біди — отака резолюція.
На аркуші з шкільного зошита було написано дрібним закругленим почерком Аліни: "Я тепер живу у Рюрика Корнійовича. Взяла чемодан, все інше заберу потім. Аля".
Чи не забагато, як на одну людину... "Ударі Ще удар!" — цей стереотипний вигук футбольних коментаторів раптом виник у голові Нечаєнка, зазвучавши недоречно і знущально. Іванові Гнатовичу стисло горло — не сердечним спазмом, а нормальними людськими сльозами. Ганна Іванівна злякалася, але не наважилася навіть підійти— тільки дивилася. Він оббіг поглядом кімнату:
— Ну? Ще щось буде?!
Механічно перебрався у домашній одяг, вмився і, здається, щось із'їв, ліг на кушетку у вітальні і так само механічно підвівся і пішов до дверей, як тільки почув дзвінок. Поклавши руку на замок, отямився, озирнувся: Ганна Іванівна стояла за його спиною і напружено дивилася на нього.
— Г?! Це не вона, ти не чекай, у неї тепер медовий місяць...
Повагавшись, Нечаєнко відчинив двері. То були батько і син Погорільці.
Толик примчав з колгоспу, бо вже не було в нього сили носити у собі свій винахід. Нечаєнко ліг на кушетку, а гості посідали біля нього. Толик хвилювався, аж очі скляніли, та ось наче у воду шубовснув:
— Пропоную відмовитися від паяння лопаток до бандажів. Замість того на кінці кожної лопатки робиться отакий от отвір, кожна лопатка ніби нанизується на бандаж, але зберігає рухомість і в роботі сама собі вибирає найкраще положення. А відцентрова сила розтискує бандаж і робить ступінь жорстким. Отже...
Нечаєнко вже збагнув його ідею, з цікавістю запитав:
— А звідки це в тебе така зухвалість?
— А що? — Толик ще не згас, та полум'я в ньому затремтіло, захилиталося з боку в бік.— Дурниця? Якби я вам намалював...
— Сядемо, накреслимо, прорахуємо. Але як додумався?
— Та...— здавалося, що Толик розгубився, що він близький до втечі з поля бою, та врятувала становище дрібниця: Толик побачив, що ґудзик на хатній куртці академіка тримається на одній ниточці і при першому ж порусі відірветься. Він нахилився до кушетки і відділив ґудзик від куртки, потім віддав його Нечаєнкорі, і Іван Гнатович кивнув: "Дякую",— а Толик сказав:
— Ми з хлопцями сперечалися, хто швидше паятиме. Бригадир каже: переможцю в кінці зміни — ставлю сто грамів коньяку, а переможеному — сто грамів горілки... Жарти такі.
— Цікаві жарти. Толик став хоробріший:
— А я тоді думаю: а нащо його паяти? Зроби на кінці отвір, та й покладайся на відцентрову силу.
Нечаєнко лежав рівно горілиць, як на жердину нанизаний, і тільки з тої незручної пози можна було вгадати, що в нього болить серце. Він сказав: